Олекса Слісаренко

«Чорний ангел» — це книга про протистояння двох братів на тлі занепаду людського життя: від змін у способі мислення й відходу від християнських цінностей до побутових справ і зведення потреб до примітивного рівня.

Оповідь ведеться від імені головного героя, комунара, в Україні 1920-х років.
Роман динамічний і насичений подіями, але для мене він видався непростим. Це філософський твір, для глибшого розуміння якого бажано знати історичні події в Україні минулого століття.

Завдяки вдалим метафорам, нетиповим порівнянням, влучним прикметникам і правильним акцентам на побуті героїв, автор вдало зобразив нестабільність епохи, занедбані шляхетські маєтки й життя в комуні. Все це створило напружену атмосферу, яка супроводжує читача на сторінках книги.

У романі майстерно переплелися історичні події та долі неоднозначних героїв. Автор вдало балансує між описами (яких у тексті вистачає) й розмовами, що інтригують, через які поступово розкриває образи персонажів. Діалоги різноманітні: від довгих монологів політичного змісту до коротких, лаконічних реплік. Герої — ідейні, цілеспрямовані, загадкові. Головний герой, одержимий ідеєю знайти формулу, яка забезпечить людей врожаєм, стає символічною фігурою, яку читачу належить розгадувати протягом усього твору. Особливо мені сподобалися жіночі образи в романі. Віра — сильна й мудра, а Марта — емоційна та імпульсивна.

Історію розповідає комуніст, проте назву роман отримав на честь його брата — представника повстанського руху, петлюрівця. У цьому можна провести паралелі з біблійною історією Каїна та Авеля.

У книзі порушуються питання національних ідей, створення й функціонування ідеологій, радянської влади, комунізму, а також соціальні й філософські проблеми. У тексті не бракує загадок, політики, сімейної ворожнечі й лінії фанатичного жіночого кохання. Присутня навіть детективна інтрига.

Після кожної прочитаної глави я відчувала приємний посмак і мала багато запитань, на які хотілося знайти відповіді. Фінал непередбачуваний.
Я рекомендую «Чорного ангела» усім, хто цікавиться історією України та хоче познайомитися з пригодницькою українською літературою.

Ця антологія є унікальною збіркою творів, що відображають драматичні події та випробування, які переживали українці під час війн ХХ століття. Вона охоплює різноманітні аспекти життя на фронті і в тилу, показуючи, як люди намагалися зберегти людяність і культурну спадщину навіть у найтяжчі часи.

Упорядницею книги виступила Віра Агеєва — літературознавиця та лауреатка Шевченківської премії. Вона зібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут є тексти Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Миколи Хвильового, Олекси Слісаренка, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Леоніда Первомайського, Григора Тютюнника. У передмові вона глибоко аналізує історичний і культурний контекст творів, що увійшли до антології. Віра Агеєва пише про те, як географічне розташування України зумовлює її постійні воєнні виклики.

Агеєва акцентує увагу на тому, як дві світові війни пройшли через Україну вогняним смерчем, і цей досвід відображено у вітчизняній літературі. Вона підкреслює, що саме у воєнній українській прозі вдалося проговорити глибокі травми, заподіяні війною, і спробувати шукати відповіді на питання про причини терору і масштаби втрат.

Передмова Агеєвої не тільки підготовлює читача до сприйняття складних тем, але й додає глибину розуміння контексту, в якому створювались ці твори. Вона допомагає побачити, як історичні події впливали на літературний процес і як письменники осмислювали воєнний досвід у своїх текстах.
Чому варто читати цю книгу? Антологія передає атмосферу громадянської війни, червоного терору, гітлерівської навали та фашистської політики в Європі, демонструючи, як ці події позначилися на життях людей, зокрема на долях дітей війни. Ці твори сповнені глибоким болем травмами, які й досі резонують в українському суспільстві.

Не можу мовчати, яка естетична це серія! Я маю всі три книги, вони схожі в оформленні: тканинна обкладинка, ляссе, якісний друк, але кожна й особлива дизайном, що вдало підкреслює тему збірок!
Ця антологія – не просто збірка текстів про війну, це можливість зануритися у складну історію нашого народу, відчути весь спектр емоцій, які переживали наші предки, і зрозуміти, як війна вплинула на їхні життя. Читати такі книги зараз ще важче, але саме через жахіття, які відбуваються на території України сьогодні, ця антологія заслуговує на вашу увагу. Вона допоможе глибше зрозуміти, як війна впливає на людину та суспільство, і чому важливо пам’ятати про ці події.

Перш за все, хочу сказати, як мені подобається ця серія книг! Оформлення самих сторінок та авторів, ця неймовірна й дуже приємна на дотик обкладинка – просто величезна любов! Ще до того, як я прочитала «Коли говорять гармати. Антологія української воєнної прози ХХ століття», я вже встигла придбати три книги з серії💭

Для даної антології Віра Агеєва підібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут у нас Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валер'яна Підмогильний, Григір Тютюнник, Григорій Косинка та інші.

Кожен з їхніх текстів наповнений смутком, болем та глибокими травмами, які супроводжують українське суспільство й до сьогодні. Звісно ж, зараз читати такі книги складніше для нас, але саме через весь той жах, який відбувається на території України, ця антологія заслуговує на вашу увагу.

Також поділюся декількома думками з різних творів:

• Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника — людського шлунка. («Третя революція», Валерʼян Підмогильний)

• Хто не їв крадених кавунів, той пропаща людина навік; нема кращого кавуна, як той, що ви викотили з дідової Гусакової бакші, як нема кращого торгу, ніж торг із дідом Гусаком. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами. Що ж, сподіватимемося, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Ви кажете, що все вже минуло. Але скажіть, чому мертві не хочуть умирати в нашій памʼяті? Чому вони хочуть жити в наших спогадах, у нашій душі? Навіщо це їм? Яким насінням засівають вони ту пустелю, що лишається по них в нашому серці? Я стомився від безплідної любові… («Шенбрунн», Леонід Первомайський)