Оксана Мороз

«Половина українців думає, що вони вміють відрізнити правду від брехні в інформаційному просторі, хоч лише 3% наших співгромадян можуть це зробити.»

Звідки авторка взяла такі дані про українців? Майже до кожної схожої тези у книжці подається QR код із джерелом. Новина про 3% міститься у статті від Internews, які разом із медійними організаціями та партнерами з медіаграмотності провели тест щодо ідентифікації дезінформації. Різницю між справжньою та неправдивою інформацією серед трьох поданих новин вловили 3% опитаних у 2020-му. Наскільки статистично значущими є ці результати? Чи варто узагальнювати?

Саме так хочеться аналізувати кожну новину чи повідомлення після прочитання книжки. Звісно, це енергетично і часово затратно. Але ти не почуваєшся обдуреним. Коли жертва вловлює маніпуляцію, вона сама стає маніпулятором.

Книжка проста і легка. Якщо хтось шукає глибинні алгоритми поширення інформації, розкриття секретів конкретної мети збирання персональних даних, то цього тут немає. Зате зроблено важливі кроки для підвищення рівня інформаційної грамотності населення. І критичного мислення.

Навіщо проходити тести типу «що мене чекає у 2022», «на яку тварину я схожий»? Для розваги? Сумнівний спосіб отримання позитивних емоцій. А от ідентифікація профілю як легконавіюваного гарантована.

Чому більшість «новинних» сайтів є сміттярками? Як вибрати для себе «білі» медіа? Для чого порівнювати інформацію? Чому не потрібно жодним чином взаємодіяти зі шкідливим чи сумнівним контентом? У книжці розкрито багато цікавих питань. Проте вимогливому читачеві вона здасться надто простою.

Багато чого мені тут не сподобалось. Перші теоретичні розділи мене відштовхнули: ті роздуми про освіту, СРСР.

А ще я дуже не люблю різні типізації, а тут і три типи націй, і і три типи людей (розумні, борці і овочі🤷‍♀️).

Я маю тримати в голові думку про те, що це лише авторське бачення, її думка і т.д., але зважаючи на анотацію, її досвід роботі в індустрії вірусмейкерства, я очікувала більш яскравих кейсів, прикладів, правил, розвінчувань міфів, а не те, що отримала в результаті.

Добила мене підсумкова класифікація людей: є залежні і втомлені, релігійні фанатики, ті, хто виживає, сільські мешканці, самолюби і Остапи Бендери...

Я вже згадувала, як я не люблю різні типології? Мене аж відвертає від книжок, де нас, людей, намагаються класифікувати.

І тому мені важко дати оцінку. Через оце все я дуууже упереджена. Книга не вразила, не зачепила, не була корисною. Місцями вона мене бісила, а в результаті розчарувала.

Цікавим для мене стало саме поняття "інформаційного імунітету". Думаю, це те, що має розвиватися і втілюватись у сучасній освіті.

Ну і все.

Сьогодні час напівтонів, а тому багато читати не означає автоматично знати правду. Важливо ЩО, ДЕ і ЯК читати.

За словами Оксани Мороз, людини, яка 20 років пропрацювала у сфері інфоманіпуляцій з найвідомішими політиками та бізнесменами, авторки цієї книжки та засновниці ініціативи "Як не стати овочем", першоджерело, яким варто послугуватись у пошуках достовірних джерел інформації, є перш за все Інститут масової інформації. Тут щоквартально публікують рейтинги змі, які відповідають журналістським стандартам і не поширюють фейки та маніпуляції, надають інформацію беземоційно, фактажно, розгорнуто.

Вже після знайомства і вивчення цього журналістського барометра, необхідно обрати 3-5 змі для щоденного читання, аналізу та співставлення, аби врешті викристалізувати правду.
Далі перейти до таких налаштувань, як: очистити ноут/планшет/телефон від сайтів-сміттярок, навести лад у соцмережах, позбутись ботів, використовувати месенджери суто в межах функції спілкування з рідними/друзями, видалитись із інфочатів, магазинів, подібного шлаку.

Це лише кілька важливих кроків на шляху до освоєння інформаційної гігієни.
Навчитись фільтрувати джерела інформації, розрізняти фейки та маніпуляції у змі та соцмережах можливо. Головне - цілісно і методично до цього підійти. Ця книжка стане в поміч!