Моніка Мерфі

Це було гаряче 🤭 я коли їхала в транспорті і читала, то іноді озиралася, чи ніхто не підглядає, які сороміцькі книжки я читаю 🤣🤣🤣

Анонім

Ця книга – як удар прямо в серце. Чесно, я не очікувала, що Моніка Мерфі зможе так точно передати внутрішні переживання героїні, її страхи, сумніви і все те, що залишаєш «при собі». Стиль написання – простий, але шалено сильний. Кожне речення б’є прямо в емоції, змушує переживати разом із героїнею і думати про власні «не сказані слова». Тут немає нудної романтики чи банальних фраз – тільки правда, біль, вибір і моменти, коли хочеться кричати чи плакати разом із персонажкою. Мені сподобалося, як авторка балансує між внутрішнім світом героїні та подіями зовнішнього світу. Вона показує, як слова, яких не вимовлено, формують життя, відносини і нас самих. «Те, що я хотіла сказати, але так і не змогла» – це книга про силу, про втрати і про те, як іноді потрібно наважитися говорити, щоб не залишатися у тіні власного страху. Дуже сильна, емоційно насичена і… залишає відчуття, що після неї ти вже ніколи не будеш таким, як раніше.

Анонім

Оооххх….це не просто книга. Це емоційна сповідь яка вчить приймати власні відчуття. Є книги, які читаєш очима. А є ті, які читаєш серцем. Ця книга саме така. Вона не просто розповідає історію, а оголює душу. Це не сторінки з чорнилами, це відбитки болю, мовчання й надії. Це історія про невимовлене. Про ті слова, які ми тримаємо в серці, боячись втратити когось чи зруйнувати крихку рівновагу. Про те, як мовчання може ранити сильніше за будь-яку правду. Герої — справжні, живі, з їхніми страхами, невпевненістю, зламаними мріями. Вони роблять помилки, мовчать там, де потрібно кричати, і наважуються на почуття тоді, коли здається, що вже надто пізно. Читаючи, я ловила себе на думці, що кожен із них нагадує когось із нас: тих, хто не вмів говорити про головне. Вони живуть у своїх страхах, кохають до нестями, мовчать, коли слова здаються небезпечними, і плачуть там, де їх ніхто не бачить. У них немає нічого вигаданого — вони справжні, справжні до болю. Вони ранять, вони змушують плакати, вони викликають злість і співчуття водночас. І саме тому в них віриш. Це роман, який змушує відчувати: то плакати, то злитися, то ніжно усміхатися. Він залишає післясмак і нагадує, наскільки важливо не мовчати, коли справа стосується серця.

Анонім