Констандія Сотиріу

Кожне слово Констандії Сотиріу — тріщина в панцирі колективної травми, крізь яку проростають ніжні паростки розуміння.

Жіночі історії в цій книжці — наче археологічні знахідки, кожна з яких несе в собі відбиток часу і болю. Сотиріу майстерно вплітає ці голоси в свою оповідь, створює такий собі хор, який зливається в колективному голосінні за чимось утраченим.

А "Гіркий край" — це вже не просто назва, це смак, який залишається на язиці після кожного прочитаного розділу. Гіркота розділення, гіркота втрати, гіркота зради.

Особливо вражає, як авторка працює з простором пам'яті. Кожна вулиця, кожен будинок, кожен клаптик землі стає свідком історії — не офіційної, а тієї, що живе в серцях людей.

Читаючи про розділення Кіпру, неможливо не думати про наші власні рани. Як територія може стати лінією розлому не лише на мапі, але й у душах людей? Як спільноти, що століттями жили пліч-о-пліч, раптом опиняються по різні боки колючого дроту?

Коли я читала про те, як "острів кохання" перетворився на "острів ненависті", відчувала, як ці слова відгукуються луною в моєму власному досвіді. Ми всі знаємо, як швидко можуть руйнуватися мости між людьми, і яку високу ціну ми платимо за цю руйнацію.

"Гіркий край" — це не просто книга про окупацію Кіпру (а ви взагалі знали про те, що Туреччина — теж країна-окупант? Я ні, дізналася власне з цієї книжки). Це універсальна історія про те, як війна перекроює не лише кордони на мапі, але й ландшафти людських душ. Я не беруся ні до яких порівнянь, бо трагедія Кіпру дещо відмінна від трагедії України. Мені було дуже важливо і цінно почути жіночі голоси в цій трагедії, і я їх почула. Вони врізалися в мою памʼять і не відпускають.