Нові відгуки

Раніше читати книги про психологічні хвороби людей мені було набагато важче, бо сам світ здавався не таким божевільним. Сьогодні ж, коли основні гравці на світовий політичній арені доказують нам, а особливо собі, що Україна, не надівши костюм, брутально напала на геріатричний пансіонат, і мусить за це віддати свої нирки, щось вже ці книжкові відхилення радше здаються особливостями. Там, принаймні, ЛЮДИ і шкодять вони, передусім, собі. Про що? Про внутрішній світ людей. Про волання про допомогу. Про те, що допомогти нікому. Молода авторка отримала премію за свою книгу. І здавалося б, кар'єра пішла вгору - визнання, замовлення на сценарій, але... Щось, як і зазвичай, пішло не так. "Спостерігаючи за тим, як вони нахилились один до одного посеред натовпу, я подумала про жорстоку спільність хижаків, які разом полюють на дрібноту мишви і щурів, дедалі звужуючи кола. Мені здалося також, що цей союз підкреслює безглуздість щойно отриманої мною премії і що прийняття, влаштоване фундацією, буде далеко не закінченням витівок, а початком нової пригоди." У її житті з'явився шанувальник, який, страждаючи на психологічні недуги, пише їй листи. І усе б нічого, але той хлопець знає і чоловіка, якого кохає авторка. І цей клубок стосунків, пристрастей, думок, хвороб, нахилів стає бомбою уповільненої дії. Але скільки б не уповільнювали, вона однаково має вибухнути. Проникливий, глибокий твір про тендітність людських душ.

Бельгійська письменниця. «Офіруй любов! Не люби нікого — заради творчості!» "Ведмідь" — дуже Fleabag coded книжка, але не вистачило емоції. Якісь тут нотки Прохаська + Кортасара, сюжет водянистий. Варто читати заради хорошого перекладу і того, щоб відкривати нових авторок. Перекладач з французької — Іван Рябчій.

Коротка затишна історія, в якій майже нічого не відбувається, але написана гарно.

🦔 Від книги з такою назвою і обкладинкою я очікувала затишного читання. Чогось такого, як прогулянка осіннім лісом, хруст гілок під ногами, запах туману і яскраві барви квітів. Та все не так просто... 🐜 Це збірка новел, де головні герої - переважно самотні люди, з непростими ситуаціями в житті, зі своїми втратами, роздумами та їх проживаннями. Усі оповідання тим чи іншим чином пов'язані з тваринами, птахами чи комахами. 🐈 Найбільше мені сподобалося оповідання "Тіш". Єдині щасливі люди в усій збірці виявилися трохи ненормальними, а діагноз шизофренії однієї із героїнь ніби додатково це підтверджував. 🐿 Оповідання "Руді" було найбільш психологічно важким. Не розумію, чому його поставили насамкінець. Чи щоб краще врізалося в пам'ять, чи щоб підсилити загальні враження від збірки. 🐦 Мені так хотілося б розповісти про кожне оповідання, про притулок для поранених птахів, про безпечний дім, про руйнування мурашника, про творчих людей, про втечі від себе, про читання, музику і театр, але на думку знову і знову спадають три слова: біль, втрата, самотність... Не просте читання видалося, особливо в цей час.

Якби не блискучі перекладачі з французької, я мав би шкодувати, що не можу читати оригінал. Іван Рябчій демонструє вищій пілотаж досконалістю, в першу чергу, володіючи бездоганною українською. Для здійснення перекладів такого рівня бездоганність потрібно множити на два, інакше як нам зрозуміти престижні лауреатства в літературній сфері бельгійської письменниці? З трьох її романів, доступних українською, я почав з останнього, поки що не відзначеного ніякими преміями. Нехай би справжні критики ще подумали над цим питанням. Думаю, справжні – це ті, які помічають нюанси в літературі не для поверхневого читання. В Бельгії і Франції такі точно є. Тільки ж як би я не сигналив їм: «Зверніть увагу! Агов!!!», мій алярм не долетить до середини Рейну. Я розраховую на увагу українських книгоманів. Зробіть це! Не оминіть увагою книжки Каролін Ламарш! Та й бельгійську літературу в цілому. Причину моєї любові до Бельгії з її культурою не всякий зрозуміє, хіба дехто з найближчого оточення друзів. А я шифровано поясню: то є море сенсів, то є вишуканість зворотів і широка обізнаність. Плеяда сучасних бельгійських письменників – прикраса європейської літератури. Назва ж цієї книжки – також шифрований тест для любителів хорошої книжки. Чого в ній не бракує, то це алюзій, тонких натяків. Щойно перегорнувши останню сторінку, я змушений повернутися в початок і тезово відстежити пульс лейтмотиву, навколо якого мадам Ламарш вибудовує всі сюжетні лінії роману. За її задумом в життя молодої жінки, сімейної і з двома дітьми, та ще й коханцем на задньому плані, входить поціновувач літератури. Звідки він взявся? Та прямо з місцевого католицького приходу. Він – священик, старший за головну героїню на пару років, занурений в художню літературу по самі вуха настільки, що не всякий прихожанин розуміє зміст його щонедільних проповідей. І він виявляє зацікавленість творчими пошуками героїні в її роботі над романом. Так, вона творить роман і, як це буває в навкололітературній тусні, кола розходяться по воді, спричинивши близьке знайомство заміжньої зі священиком. Письменницький свербіж – то така психологічна хвороба, якій небезпечно чинити спротив. Хтозна, звідки воно пре? Коли хочеться писати, потрібно писати. Коли пишеться, то потрібен читач і, не менш за читача, потрібен критик. Критик – друг письменника. Або його вбивця, коли як. Найкращий критик має бути правдивим другом. Такий не хвалитиме там, де треба натиснути, а може й вилаяти. Відповідно, автору теж треба вміти вішати корону на цвях і дослухатися. Друг-критик рятує письменника від справедливості безжального читача. В нашому випадку головна героїня забезпечила собі надійну опору в лиці її нового друга-священика. Однак… Вона – жінка, а він – чоловік. В романі розгортається оте саме, що дев’яносто дев’ять осіб зі ста оскаржуватимуть, як неможливе. І в даному випадку дев’яносто дев’ять торжествуватимуть перемогу в диспуті. Вона, з усіма атрибутами європейської ментальності, наявністю коханця, буйною письменницькою фантазією, яка уві сні матеріалізується в картини, сповнені еротизму, прагне невинності. Як це вкладається в одній півкулі мозку, відповідальній за моральність? Спробуйте зрозуміти самі. Адже в сусідньому кластері почуттів – її ставлення до священика, як до чоловіка. Так, саме чоловіка, що викликає в ній потяг протилежного від невинності напрямку. Я впевнений, якби вам підкинули таку ідею, то з неї могла би вийти така еротична епопея! А Каролін Ламарш вміло уникла спокуси написати щось таке, грубо натуралістичне. Вона розмила фізіологію другими, третіми планами, алюзіями, переходячи з однієї сюжетної лінії на іншу. В неї знайшлося стільки других ролей, скільки необхідно для передачі температури боротьби в свідомості самої головної героїні і в свідомості її стриманого друга, змушеного оберігати достоїнство свого сану і впокорювати притаманні людині фізіологічні моменти. Іех-х! Знали би ви, як важко пропагувати чудові твори Каролін Ламарш, не перетворюючи відгук на спойлер і загортаючи «цукерочку» в обгортку натяків! Не обіцяю, що вдруге і втретє я свідчитиму про прихильність до її творів, поставлених в чергу. Вони обидва здобули високі премії, але для мене це нічого не означає. Я ж не критик, а простий читач, тому шукайте баланс і в моїх, мало кому потрібних дописах.