Однозначно у цій книзі щось є. Атмосфера степу, дух української міфології, глибина драми – все це мало б мене захопити. Але, на жаль, не сталося. Читала і ніби бачила перед собою картину, намальовану у складних, темних тонах: усе ніби гармонійно, проте не викликає того емоційного відгуку, на який сподівалася.
Сюжет занурює у таємничу історію степового краю, де реальність переплітається з міфом, а звичайні люди стикаються з божественним і невідомим. Автор проводить нас крізь містичні події, де оживають духи, боги й легенди, та водночас розповідає про людські почуття – страх, провину, втрати. Це поєднання робить книгу особливою, але водночас і непростою для сприйняття.
У мене ця історія викликала дивне й не до кінця зрозуміле відчуття. Ніби я була свідком чогось дуже давнього і важливого, але не змогла до кінця відчути його серцем. Можливо, причина у стилі, можливо – у темпоритмі, але «Степовий бог» залишив по собі радше легку розгубленість, ніж захоплення.
А як у вас? Чи траплялися вам книги, які наче мають усе, щоб сподобатися, але «не заходять»? Що для вас важливіше – атмосфера чи динаміка сюжету?
Анонім
Для мене, це було щось неймовірне, книга мені настільки сподобалася, що я не могла лягти спати поки її не дочитали.
Моє знайомство з творчістю автора розпочалося з його збірки оповідань "Підземні ріки течуть", і після цієї книги я зрозуміла, що хочу й далі знайомитися з його творами.
Після прочитання рік, я відразу ж взяла до рук його наступну, вже нібито повноцінну книгу - Степовий Бог.
Чому нібито? А тому, що коли я розпочала читати Степового Бога, то зрозуміла, що автор тонко вплітає в сюжет книги відсилки до Підземних рік. І коли це сталося вперше, то я зрозуміла, як я правильно зробила що відразу почала читати Бога.
Історія мене захопила. Тут не було якоїсь шаленої динамічності, чи складних діалогів, чи головних героїв, яких автор розкриває до непристойності. Але текст, як на мене , так тримає, що хочеться продовження цієї історії.
Книга химерна, сюжет просякнутий містичністю, але ця містичність не та від якої хочеться заховатися під ковдру, вона примарна, як і сама історія.
Інколи мені здавалося, що Степовий Бог - це одне з оповідань, яке чомусь не увійшло до збірки Підземні ріки течуть і автор згодом вирішив розвинути з нього повноцінну історію. Але і це не зовсім так, тому що в Степовому Богові багато вкраплень з різних оповідань Підземних рік.
В книзі автор дублює одне з оповідань з Підземних рік, це оповідання Ми. І пише ще одне оповідання - Степ. І це неймовірно, бо читаючи Ми в збірці воно мені здалося не до кінця розкритим. І лише коли я прочитала Степового Бога а після нього знову ж таки оповідання Ми, в моїй голові всі питання отримали свої відповіді.
А Степ - то ще одна відповідь на, здавалось би, цілком непримітну історію в сюжеті книги, яку розповідає один підліток іншому, і яка навіть може пройти повз увагу читача, бо вона ніяк не пов'язана з історією нашого головного героя. Але Степ показує, що це не так. Це одне ціле Всесвіту Хассара.
Все пов'язано з усім, і все на світі є коло.
Анонім
Котолог
