Іван Чендей

Неймовірні за своєю глибиною оповідання, просто кожне. Повільні сюжетно, але з надзвичайною напругою, яка одразу включала мене в текст, не залежно від його розміру. Переживання ніяк не залежало від обсягу оповідання. Важило радше те, що залишалось невисказаним, — воно й найбільше звучало. І автор створив унікальні твори, що дали місце цьому несказаному. Якась дивовижна енергія, де за кількома сторінками стільки всього, стільки всього. Наче автор знає якусь нікому не відому таємницю, як намацати в читачеві все людське.

Ось просто жінка, відчиняє двері чоловікові, з яким в розлученні. І її думки, що можна поділити нажите, та не можна прожите.

Ось батько радо стрічає у рідній хатині сина, що має сімʼю, посади, але все не навернеться виконати батькове дрібнесеньке прохання:
-Купи мені синку соломʼяного капелюха
-Батьку! Я куплю два!
-Ні синку, купи хоч один…

Ось старий горіх на оборі, без якого не буде ні хати, ні води в криниці…

Отож, про батьків і дітей, про самотність життя, про надії та розчарування, про людське тепло та людську байдужість, про відчуття дому та його значення в житті людини. Про те, що птах, зрештою, не покидав своє гніздо, він завжди в ньому й залишався.

Ця книга розбудила мене з якогось чуттєвого небуття, нагадала про речі, що ще можуть зворушити мене до глибини душі. В цих оповіданнях читаєш про чуже, але не перестаєш думати про своє, — настільки вони торкаються якихось засадничих людських основ.

В мене відчуття, що я натрапила на забутий скарб, захований на видному місці, а тому не помічений. Хто це? Чому я раніше нічого про нього не чула? Ви можете пошукати більше про те, хто такий Іван Чендей, але я скажу, що його таки потрібно читати. Бо автор, будить найкраще в людині та повертає до основ, від яких ми так легко зараз відходимо. За це я глибоко вдячна Івану Чендею та видавництву Комора за видання.