Ярослав Мельник

💡 Якось зовсім нещодавно для себе я відкрила такий жанр літератури, як антиутопія. Досить важкий психологічно, але водночас то такий "штурм для мозку", що годі відмовитися. Одним із найтяжчих творів для мене видався "1984" Орвелла, а от найоптимістичнішим, якщо так можна сказати про антиутопію, - "Маша" Ярослава Мельника. Ой, і дивує мене сучасна українська література!

💡 Довго вагалася, чи хочу таке читати, бо уривок на сайті визивав сильну огиду, але цікавість взяла своє.

💡 Далеке майбутнє... Фашисти перемогли у ІІІ Світовій війні і нарешті їм вдалося втілити у життя одну із своїх ідей - створити вищу расу! А що трапилося з іншими людьми? Їх відправили в табори праці і цього разу не знищували, а використовували як тварин. Вони жили в сараях, працювали в полі, допомагали по господарству, не мали одягу, а ще давали людині молоко і... м'ясо. Так-так, я не помилилася! До нижчої раси людей ставилися, як до звичайних тварин. Ось так, поступово, на планеті виник новий біологічний вид - стори.

💡 Головний герой книги, досить дорослий чоловік, має родину, веде розмірений спосіб життя, тримає свою ферму сторів і підробляє кореспондентом у газеті. Серед його тварин є одна досить розумна самка, Маша, спостереження за якою все частіше наштовхують на думку, а чи дійсно вона стор? Чи можливо то об'їдені кістки сторячого копита так схожі на людські? Чому стори перед заколюванням панікують, кричать і навіть плачуть??? Та й газети час від часу підігрівають інтерес статтями про втечі сторів із ферм, об'єднання у поселення, виживання у складних гірських умовах.

💡 Автору вдалося дуже тонко витримати грань між людиною і стором. Ось я читаю і вірю, що це тварина, з якою поводяться так, як із звичайною свійською твариною, а за хвилину перегортаю сторінку і мені хочеться кричати: "Люди, хіба ви сліпі? Вони ж точно такі, як і ви!"

💡 Одним словом, дуже сильний твір, який змушує думати, особливо в наших реаліях. Чому деякі тварини живуть краще за людей? Чому певні верстви населення змушені жити в умовах гірших за тваринні, а часто й терпіти знущання від ніби-то людей? Чи можливо відмовитися від їжі і робочої сили аби залишитися людиною, але як тоді вижити самому?

Обожнюю антиутопії.
⠀
Саме тому пробачаю їм багато огріхів. І слабкий сюжет, і нелогічні вчинки героїв, і "провисання" в історії.
⠀
Але ці світи, в яких панує атмосфера впорядкованої приреченості, зачаровують. У романі "Далекий простір" автор малює світ, у якому люди не мають зору. Все максимально автоматизоване, а їхня свідомість не має поняття "далекий простір". Ці люди переконані, що рухається лише час, а інші об'єкти та предмети лише входять в "їхній простір". Простими словами — не існує нічого далекого.
⠀
Як і в кожній антиутопії, тут є герой, який прозріває, дізнається жахливу правду і... Не починає боротись. Натомість його кидає з одного табору в інший, і він поняття не має, де правда. Як і читач.

То вам здається, що ось вона — справедливість. А через кілька сторінок акценти зміщуються, а зло вже не знається таким злим. ⠀

У мене цей роман викликав суперечливе враження. У ньому багато філософських роздумів про "сліпців" і "зрячих", інтелектуальних відхилень через вкраплення вирізок із газет, елементів інтерв'ю та підручників, за якими навчаються у цьому світі.

Але який простий сюжет! І передбачуваний. Герої поводяться дивно, деякі епізоди я навіть поверталась перечитувати, щоб зрозуміти: для чого це? В чому роль цієї розмови?
⠀
Але книгу раджу. Це українська проза. Українська антиутопія, де автор простим сюжетом спробував передати читачеві складні речі. У мене на рахунку це вже більш ніж десята антиутопія, тому я можу бути досить упередженою, а якщо ви тільки починаєте знайомитись з цим жанром — не проходьте повз! Історія справді динамічна, захоплива та дещо філософська.

Як почала читати не дуже розуміла, хто такі стори, але потім як зрозуміла 🤯...

У світі IV-го Raйху були виведені людиноподібні істоти (нижча раса), які були позбавлені людської свідомості, чим були більш схожі на худобу. Однак… Виводили їх з людей…

Автор описує майбутнє - 25-28 ст., в країні головного героя Лео процвітає використання сторів, як худоби, однак вони засуджують фашизм, називаючи себе постфашистами користуючись його ж здобутком…відчуваєте абсурдність?

Нарешті головний герой починає внутрішню боротьбу, в якій намагається розібратися, хто ж все-таки стори - люди чи тварини.

Прочитавши цю книгу, мені зараз не хочеться їсти мʼяса. Я й сама задумалась, хто ми? Люди чи тварини? Сильна книга. Захоплююча, інтригуюча і цікава.

Давно не читав таких годних антиутопій. А антиутопій від українських письменників – взагалі ще ніколи. Уявіть, четверте тисячоліття, в світі існує єдина планетарна держава Райх, яку утворили фашисти після звитяги в Третій світовій. На рівні зі свійськими тваринами в них так звані стори – людиноподібні істоти. Колись їх вивели, «отваринюючи» дітей підкорених народів. І зараз, через тисячу років після виведення, сторів повноцінно вважають худобою, змушують виконувати найскладнішу працю, розводять і навіть… їдять. От вам і Brave New World.

Звучить як черговий треш, да? Але читається досить легко, без зайвої гри на почуттях та вимученого негативу в бік уберменшів. Класний варіант, щоб небанально посидіти за книжкою 2-3 вечори, трохи подумати про людоїдство, десь понаводити паралелі й повболівати за здоровий глузд. Тож якщо поважаєте такий жанр, «Машу» дуже рекомендую.

Потужна антиутопія про постфашизм: його появу, результати та наслідки для людства. 

Читаючи такі книги, складається враження, що людство увесь час ходить по колу і прагне до самознищення. 

Отже, наші герої проживають у 3896 році. Уже не існує країн, народів. Усе спільне, розділене на штати. Суспільство розділене на "вищих'' і ''нижчих". "Вищі" це люди, які мають свободу, не можуть піддаватися насиллю з боку інших людей. "Нижчі" - це стори, худоба, яка працює та є їжею для "вищих" . Насправді ж стори - це люди, яких закрили в хлів, тримають у нелюдських умовах, б'ють, експлуатують, злучають з іншими сторами заради потомства, вбивають і споживають їх м'ясо.

Якщо ви подумали, що "вищі" займають людоїдством, то ви правильно подумали. 

Насправді одні люди загнали в рабство інших людей, перетворили їх на скотину і при цьому вважають останніх тваринами. Не щось на кшталт бити по пологових і казати, що там перебуває іноземний легіон.

Ця антиутопія про ілюзію гуманного суспільства і про тих, хто прозрів, "зняв рожеві окуляри" і побачив реальну картину людських діянь. Це історія про жорстокість, цинізм, які розбурхають у вас всі можливі емоції і спонукатимуть до роздумів. Ця книга про правду, яку так важко прийняти, про маніпуляції і, якщо хочете, інформаційну війну. 

Четверте тисячоліття. Люди живуть в мирі та злагоді. Всі мають житло, їжу,  родини, тримають сторів для брудної роботи та заради м'яса і молока.

Ідилія.

Але стори виглядають як люди. Хіба не говорять і бігають голяка. Як можна тримати для молока і м'яса когось ідентичного на вигляд до звичайної жінки?

А що як стори не тварини? А що як вони мають емоції і все розуміють?

От з цих питань і почне розмотуватись клубок інтриг та подій чи пак більше це буде схоже на стискання пружини...

Мені сподобалась книга, попри всі неприємні і жаскі моменти, якісна антиутопія. Насичена роздумами та емоціями, про схожість та інакшість, про те що важливіше - добробут і комфорт чи чисте сумління...

Любителям жанру зайде 🔥

"Так що ж таке людина - набір "людських" звичок, не більше? Щоб зробити з Маші "людину", досить її навчити "людським поняттям": справляти нужду у відведеному місці, вмиватися, робити зарядку?.. А без цього - вона "тварина"? І це все, що потрібно, щоб "стати людиною"?"

XXX ст, 3896 - 3899 рр. Планетарна держава Рейх. Постісторичні часи, коли цивілізація відмовилась від машин, каральної системи, в'язниць, примусів. І час, коли люди вирощують людей. Для поживи.

І все добре. Все всіх влаштовує - це ж природний відбір.

Але з'являється Партія консервативних гуманістів і намагається пробудити закостенілу свідомість мас, визнаючи загальноприйнятий світовий спосіб життя людиноїдством.

Що робити з інакомислячими? Чи зможе змінитися людство? Яких наслідків зазнає цивілізація, усвідомивши істину?

"Маша, або Постфашизм" - безпрецедентна антиутопія, яку читати гидко, важко, дивно, страшно і НЕОБХІДНО.
Це те читання, що стимулює думати, переміщуючи свідомість читача за рамки комфорту.
Хотіла б я сказати, що роман не для слабкодухих і вагітних. Але до останніх сама ж і відношусь. Осилила.
Найважче далась друга частина з двох, де часом і кишки вивертає. А також місце на 265 сторінці (90% тексту), де наостанок автор виламує усі можливі броньовані двері читацької витримки непередбачуваною, немислимою! деталлю оповіді - герої дізнаються про паралельний світ, що існує за межами єдиної держави Рейх, і який живе за часом нашого з вами сьогодення, у XXI ст.

Книга насичена рядом гострих проблем:
▪️Глобалізація
▪️Індустріалізація і машинізація
▪️Фашизм (поділ на "вищу/панівну" та "нижчу" раси)
▪️Свобода та її ілюзорність
▪️Централізація ідеї/істини
▪️Вплив оточення та середовища на становлення людського в людині
▪️Примітивна суть щастя
▪️І ключове - різниця між людиною і твариною

Ще й текст нестандартний. Складається з головної оповіді та суміжної, що подана газетними статтями з контраверсійними точками зору.

Словом, я в захваті, шоці і роздумах.
Хіба не це показник якісного читання?

Уявіть світ сліпих. Світ, обмежений у просторі металевими спорудами величезного мегаполісу. Темнота, холод і бездушність довколишнього середовища, яких, втім, ніхто не бачить. І уявіть єдину людину, яка, виявляється, володіє зором, однак сліпці їй не вірять і вважають розумово хворою.

Важко уявити, правда? Але лише перший десяток-два сторінок. Далі поринаєш у ту темноту і віриш, проживаючи зображене.

Мені дуже сподобалось, що у всьому тому фантастичному обрамленні просвічуються реальні проблеми сучасника:

▪️Приналежність групі і окремішність
▪️Індивідуальне і колективне
▪️Клановість, зверхність влади
▪️Пошук себе, самоідентифікація
▪️Щастя, його змісти
Словом, це хороша й змістовна антиутопія, з якою не шкода провести кілька вечорів.

Книга, яка шокує і довго залишається в думках.
Роман, який спочатку був виданий в Литві, тепер продовжує вражати і українських читачів.
Мова тут ведеться від імені журналіста "Голосу Рейху", який живе у четвертому тисячолітті й закохується у "недолюдину"- самку стора...
Ці істоти, як дві краплі схожі на людей, але вони вважаються за тварин, виконують усю домашню роботу і вживаються у їжу...
Я знала, що мене чекає, тому уникла того жаху, в який потрапляєш з перших сторінок. Автор зачіпає дуже важливі питання гуманності, людяності та співчуття, але він не просто достукується до свідомості, а вривається туди, виламуючи двері)
Не раджу читати людям з слабкими нервами і багатою уявою.
Оформлення заслуговує особливої похвали, тому що повністю допомагає відчути атмосферу твору.
"Кожен з нас для когось є стором"

Хороша добротна антиутопія, хоч і на порядок слабша за іншу книгу автора "Маша, або IV Rайх".

Одна з найкращих антиутопій, не лише українських авторів, а й в порівнянні зі світовими прикладами в жанрі.