Чесно, навіть не знаю, як правильно описати враження від прочитання книги... Чи цікава вона і варта бути прочитаною - однозначно так. Чи було задоволенням читати її - точно ні. Це не розважальне чтиво. Книга важка, жорстока і депресивна. Навіть якщо сприймати усе написане буквально - світ сліпців, цілковито контрольований Державним Об'єднанням, світ де слова "сміх", "радість", "краса", "віра", "Бог", "свобода" стали архаїзмами, а, здавалось, найпростіші поняття "море", "небо", "сонце", "птахи", "ліси", "хмари" є невідомими і незрозумілими абсолютній більшості. А якщо ще зазирнути в усі приховані підтексти і замислитись про всі асоціації й думки, що виникають при прочитанні (взяти хоча б тоталітарні режими та ідеології, терористичні організації, чи загальновідоме "моя хата скраю - нічого не знаю", питання добра і зла, проблема вибору і пошуку свого місця в світі), усе сприймається ще важче.
Розповідь уривчаста, фрагментарна, наче мозаїка, подана з різних точок зору, зі вставками уривків щоденників і записів, різноманітних нових і давніх творів, документів та випусків новин, що гарно доповнюють загальну картину. Щоправда, зовсім не зрозуміла суть і мету наведених уривків під назвою "Із збірки віршів Чиза Ділка «Близька далина»" 🤷♀️. В книзі знайшла безліч фрагментів, які хотілося б процитувати, але наведу лише декілька, щоб максимально без спойлерів:
Припустимо, що ви насправді «бачите» реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?
«... кожен із нас віддасть життя в боротьбі з гнобителями волі. Ми, що бачили істину, не можемо жити в суспільстві, заснованому на брехні. Кожен сліпий – наш ворог, бо він є шестірня системи, через яку система діє і в якій існує. Система існує в тих, хто її складає. ...»
Ступінь залежності прямо пропорційний ступеню людської обмеженості. Чим обмеженіша людина, тим легше ЇЇ зробити залежною.
Живучи в маленькому постійному колі, я обростаю тисячами звичок, і з часом порушення навіть однієї з них, найдрібнішої, стає для мене потрясінням. Я готовий все терпіти і все виконувати, аби не чіпали «моє маленьке життя». Мені вже однаково, хто і як править мегаполісом, державою, що роблять правителі — це не має до мене відношення. Як і те, що наді мною, що піді мною, що на сусідній вулиці. Я буду, як говорили в давнину, нижче трави, тихіше води, тільки не чіпайте мене. Я боюся за свій п’ятачок. Я тремчу за те, чим я став.
Нам приємно бути під опікою, нас ведуть, ми, чоловіки і жінки, не перебираючи, по-жіночому любимо цю силу. І не дай боже хто-небудь скаже нам: «Як же ви це так, га? Ні кроку самі. Радієте своїй цілковитій залежності. І не принижує вона вас». О, не дай боже! Ми розірвемо такого нахабу на шматки! Бо... Бо ми поважаємо себе, так! Ми не потерпимо іншого погляду на себе. І ми горою станемо на захист тих, хто створив нас такими, якими ми є, бо, на їхній погляд, ми гідні самоповаги, ми володіємо найвищою цінністю — доброчесністю громадян, і так далі. І ми... Ми не віддамо своєї самоповаги, не станемо змінювати бачення самих себе, а швидше тебе самого зітремо в порошок!
... Так, вони просто не очікували такої зухвалості, такої готовності боротися до кінця, боротися тоді, коли немає вже жодного сенсу, жодної надії. Вони не врахували, що людина може не зламатися перед обличчям видимої могутності. Саме цим, не так могутністю, як психологічно позбавляючи сил, вони і перемагають...
Не людині з її мурашиними можливостями виступати рятівником світу і організатором всесвіту. Вже ж не їй, чиє життя — мить, ставити за мету змінити силу реальності, сотворену не нею, зробити залізобетонну стіну прохідною.
Антиутопії явно не, те що легко читається, і зовсім не те, що мені подобається читати. Але я не шкодую жодної хвилини, витраченої на цю книгу, хоча й візьмусь за щось подібне ще точно не скоро.
Анонім
Що робити, якщо ти народився в світі сліпих, але раптом став зрячим?
Габр мусить тікати від своїх, що стали чужими, від чужих, що не стануть своїми, долати багато перешкод, пізнавати "далекий простір" і себе.
Це антиутопія. Книга про досить важке майбутнє людства. Тут багато роздумів, багато рефлексії, багато паралелей з сучасним світом, також динамічний сюжет і герой, який взагалі не герой.
Мені доволі цікаво було знайомитися з творчістю автора, книга читалася мені легко, відкласти не захотілося.
Але в деяких моментах мене дратували дії чи думки героя, та я не вважаю це за мінус книги.
Бо якщо герої викликають у читача емоції, отже автору вдалося створити їх живими.
Анонім
💡 Якось зовсім нещодавно для себе я відкрила такий жанр літератури, як антиутопія. Досить важкий психологічно, але водночас то такий "штурм для мозку", що годі відмовитися. Одним із найтяжчих творів для мене видався "1984" Орвелла, а от найоптимістичнішим, якщо так можна сказати про антиутопію, - "Маша" Ярослава Мельника. Ой, і дивує мене сучасна українська література!
💡 Довго вагалася, чи хочу таке читати, бо уривок на сайті визивав сильну огиду, але цікавість взяла своє.
💡 Далеке майбутнє... Фашисти перемогли у ІІІ Світовій війні і нарешті їм вдалося втілити у життя одну із своїх ідей - створити вищу расу! А що трапилося з іншими людьми? Їх відправили в табори праці і цього разу не знищували, а використовували як тварин. Вони жили в сараях, працювали в полі, допомагали по господарству, не мали одягу, а ще давали людині молоко і... м'ясо. Так-так, я не помилилася! До нижчої раси людей ставилися, як до звичайних тварин. Ось так, поступово, на планеті виник новий біологічний вид - стори.
💡 Головний герой книги, досить дорослий чоловік, має родину, веде розмірений спосіб життя, тримає свою ферму сторів і підробляє кореспондентом у газеті. Серед його тварин є одна досить розумна самка, Маша, спостереження за якою все частіше наштовхують на думку, а чи дійсно вона стор? Чи можливо то об'їдені кістки сторячого копита так схожі на людські? Чому стори перед заколюванням панікують, кричать і навіть плачуть??? Та й газети час від часу підігрівають інтерес статтями про втечі сторів із ферм, об'єднання у поселення, виживання у складних гірських умовах.
💡 Автору вдалося дуже тонко витримати грань між людиною і стором. Ось я читаю і вірю, що це тварина, з якою поводяться так, як із звичайною свійською твариною, а за хвилину перегортаю сторінку і мені хочеться кричати: "Люди, хіба ви сліпі? Вони ж точно такі, як і ви!"
💡 Одним словом, дуже сильний твір, який змушує думати, особливо в наших реаліях. Чому деякі тварини живуть краще за людей? Чому певні верстви населення змушені жити в умовах гірших за тваринні, а часто й терпіти знущання від ніби-то людей? Чи можливо відмовитися від їжі і робочої сили аби залишитися людиною, але як тоді вижити самому?
Анонім
Котолог
