Джулія Армфілд

Це не просто трилер чи історія про експедицію. Це текст про людину, яка занурюється в себе так само стрімко, як апарат - у багатокілометрову товщу води. Особливо вразило, як авторка працює з метафорами. У книзі глибина - це не лише фізична глибина океану. Це глибина травм, пам’яті, ПТСР, депресії, втрати контакту з собою. Тут кожен шар води нагадує про певний внутрішній стан, окремий етап психологічного потоплення або одужання. Через образ Мірі делікатно показано досвід людини, яка живе поруч із тим, хто пережив щось настільки велике, що повернувся вже іншою людиною. Її безсилля, любов, турбота й повторне програвання дитячої травми, пов’язаної з матір’ю, створюють додаткову глибину, ще один емоційний пласт, що резонує з темами хвороби чи залежності. Відносини Мірі з Лією - це водночас історія підтримки й історія поступового усвідомлення, що інколи ми не можемо врятувати інших, навіть коли дуже хочемо. Атмосфера глибини тут теж працює як символ - ізоляції, тиску, розмитої реальності. Читаючи, буквально відчуваєш тишу, темряву; обмежений простір батискафа стають відображенням того, що відбувається всередині людини, коли вона опиняється сам на сам зі своїми страхами і спогадами. Для мене це про те, як мало ми знаємо не лише про океан, а й про ті внутрішні безодні, в яких кожна людина може загубитися. Рекомендую тим, хто цінує метафоричну прозу, психологічні історії та літературу, що говорить про травми так само красиво, як і боляче.

Анонім