Нові відгуки

Це перша книга авторки, опублікована в 1985 році. Це напівавтобіографічна історія дорослішання лесбійки, яка виростає в англійській п'ятидесятницькій громаді. Вінтерсон вміло поєднує незвичайний гумор із глибшими людськими емоціями – смутком, горем та коханням – і робить це ідеально. У цій історії було багато потенціалу для гіркоти (яку я неодмінно очікувала), тому я була приємно здивована, наскільки мало гіркоти насправді в цій книзі. Оповідь ведеться від першої особи, а історія переплітає реальність та казки. Представлені казки збігаються з тим, що відбувається в житті головної героїні, і їхня мета, здається, полягає в тому, щоб розширити тему стосунків між Джанет та її мамою. На мою скромну думку, самі ці казки варті того, щоб дослідити їх детальніше 👀 З огляду на ці та численні біблійні посилання, власна історія Вінтерсон стає невіддільною від тих наративів про пошуки себе та пошуки підтримки, з якими ми всі знайомі, навіть якщо ми не дуже обізнані в релігії чи лесбійському досвіді. Якщо брати тему релігії, то мене просто обурила сцена з викриттям закоханості головної героїні – “ці діти божі пали жертвою огидної хтивості”. І хоч я в курсі за засудження гомосексуалізму, яке було в той час, читати ці рядки було все одно важко. Більша частина цієї історії розказана невинним/наївним голосом Джанет у дитинстві, яка “справді засмучувала дітей, не навмисно, але ефективно” та вкінці можна спостерігати її вже більш дорослу та стриману, хоч вона й досі шукає свій шлях. Мені неймовірно сподобались останні сторінки, де багато роздумів про зміни, кохання, вибір, смерть. "Повернення назад після тривалої розлуки доведе до божевілля, бо ті, кого ви залишили, не люблять думати, що ви змінилися, їхнє ставлення до вас не змінилося, вони скаржаться, що ви стали гіршими, тоді як ви просто стали іншими." Протягом всієї книги в мене в голові тихенько лунала думка: а врешті-решт, хіба ми просто не хочемо когось у своєму житті, з ким будемо йти, тримаючись за руку, і мати змогу довіритись без сумнівів? (навіть якщо іноді це просто ми і наше я) 💔 "… я жадаю поряд когось шаленого, хто мене кохатиме до самої смерті і знатиме, що кохання так само сильне, як смерть, хто буде поряд зі мною навіки."

"– Я люблю її. – Тоді ти не любиш Господа. – Ні, я люблю обох. – Це неможливо." 🍊 Це було…дивно. Добре, але дивно.  Зауважу, що жодного відгуку я не читала повністю, я з тих, хто завжди ставить реакцію на дружніх каналах, але якщо мене книга цікавить і я вже вирішила її читати, то максимально стараюсь уникати будь-яких відгуків, щоб сформувати власну думку.  Іноді, я зберігаю відгуки з каналів, які регулярно читаю, щоб потім повернутись та порівняти враження.  🌟То до чого це я. Зі мною сталось класичне очікування-реальність, але не в поганому сенсі.  🍊 Очікувала я відносно сучасну та автобіографічну історію (книга вийшла друком у 1985) про дорослішання у глибоко релігійній спільноті.  І начебто це я й отримала, але, по-перше, мені кілька разів доводилось нагадувати собі, що я читаю не американську авторку, чомусь текст не відчувався європейським, по-друге, що роману 40, а не 60 років.  Стиль оповіді, побут, навіть поведінка героїв викликала відчуття що це більш ранній текст, що дивно, бо Джанет всиновила родина пʼятидесятників, це вам не аміші чи мормони, технологій та прогресу вони по ідеї не цураються (виправте мене, якщо помиляюсь).  🌟Життя головної героїні переважно складається з вивчення біблійних текстів, відвідування церкви та організації заходів для залучення нових парафіян.  Джанет росте дуже самотньою дитиною, бо в школі діти її уникають, а в їхній громаді дітей взагалі немає.  Коли ж героїня наближається до підліткового віку та усвідомлює, що її приваблюють жінки, церква не просто відвертається від неї, а оголошує, що вона одержима демонами та проводить своєрідний обряд екзорцизму.  🍊 Цей момент неприйняття та відторгнення церквою, громадою та власною матірʼю стає для героїні поворотним, зрештою, в 16 років мати просто виганяє її з дому.  Частина із пошуком власного місця у світі та облаштуванням життя й побуту дуже коротка і закінчується раптово. Навіть не можу назвати кінцівку відкритою.  🌟Найбільше мені сподобались частини-фантазії героїні, які спочатку, здається, не мають жодного стосунку до основної оповіді та згодом стає зрозуміло, що вони її доповнюють та продовжують.  🍊 Цікаво було б обговорити книгу на клубі із психотерапевтом. Я сприймала ці відступи як копінг-механізм Джанет, вона тікала у свої вигадані світи, де була головною героїнею: "Гончар використовує фізичну субстанцію для демонстрації своїх думок. Якщо я використовую метафізичну субстанцію для демонстрації своїх думок, то можу перебувати в різних місцях водночас і впливати на різні ситуації, так само як гончар і його вироби здійснюють вплив у різних місцях. Цілком імовірно, що я тут не вся, що інші мої частини проживають інші вибори, які я зробила або не зробила, і які подеколи на мить перетинаються. Що я водночас і євангелістка в північній Англії, і людина, яка звідти втекла. Можливо, на якийсь час ці дві частини мого «я» перетинаються. Я рухаюсь ані попереду, ані позаду часу, а крізь час назустріч тій, ким могла б стати, випробовуючи свою долю." 🌟Високу оцінку я поставила скоріше за форму ніж за зміст, можливо, колись ще перечитаю книгу, а от «Пристрасть» цієї ж авторки тепер хочу прочитати ще більше.

Нехай вас не вводить в оману ця яскрава обкладинка з незрозумілими, на перший погляд, малюнками. Бо коли я читав анотацію до цієї книги і дивився на обкладинку, в мене щось не в’язалося в голові до купи. Здавалося, що це якась несерйозна (в гіршому випадку) чи іронічна (в кращому випадку) книга, і, можливо, не варто витрачати на неї час та гроші… Та все ж бренд «Вавилонська бібліотека» й те, що цей роман входить до списку ВВС «100 романів, що створили сучасний світ», переконало мене звернути на книгу увагу. Не знаю, настільки ця досить невелика за обсягом книга створила чи змінила сучасний світ, але те, що вона варта витрачених грошей і залишила приємний післясмак – незаперечний факт. З одного боку, хотілося її швидше прочитати, щоб дізнатися долю головних героїв, а з іншого – хотілося, щоб книга була хоч трішечки довшою аби подовжити задоволення від читання. А ще, коли ви прочитаєте цей любовно-пригодницький, містично-історичний, іноді приголомшливий роман часів Наполеона Бонапарта та його війн у Європі, вам стануть зрозумілими оті всі химерні й незвичні малюнки на обкладинці.

«Пристрасть» називають крутійським, чи то пікарескним романом. Історія про пригоди французького солдата Анрі та венеційки Віланель. Припускаю, що крутійка тут саме Віланель. Загалом, я навіть не знаю, що такого написати, щоб якось продати цю книжку. Її треба читати, і вона або вас у себе закохає, або ні. Особливо мене захопила, звісно, післямова від перекладачки. От би в усіх книгах таке робили! Тетяна Некряч майстерно впоралася з таким (упевнена) важким текстом, читати — суцільна насолода. Це проза на межі поезії. Фрази-рефрени тебе наче загіпнотизовують, і вже неможливо відірватися. Тут герої оповідають казки, і читачі мусять їм вірити. А ще тут палає москва і російські селяни замерзають в снігу, раптом комусь хочеться про таке читнути. Історія з лейтмотивом, власне, пристрасті, азарту й гри. Ставлю цій книжці пʼять викрадених сердець із пʼяти 🫀