Дафна Дю Мор'є

Напружена, хоч і некваплива історія, яка змушує почуватися, ніби ти на американських гірках зі своїми здогадками.
Головний герой (він же оповідач) Філіп – сирота, якого виростив його двоюрідний брат Емброуз. Чоловіки були дуже близькі, схожі за духом та завжди цуралися жіночого товариства. Тим паче несподіванкою стало одруження переконаного холостяка Емброуза з далекою родичкою Рейчел під час відпочинку в Італії. Не минуло й 2х років, як Емброуз помер на чужині за доволі сумнівних обставин, так і не встигши ні привезти дружину додому, ні згадати про неї заповіті. Молодий спадкоємець переконаний, що саме дружина посприяла загибелі його родича, та дає обіцянку помститися.
Власне, перша третина книжки це такий собі вступ до саспенсу, який буде попереду. А далі, коли Рейчел приїжджає до маєтку Емброуза, починаються гойдалки з емоціями читача: винна чи не винна? що означає цей жест? а тут вона грається з юнаком чи щира? який її план і чи він узагалі існує?
Окремо варто відмітити те, наскільки якісно прописаний Філіп: розбещений, самозакоханий, беземпатійний та сліпий до зчитування інших людей. О, скільки разів хотілося пожбурити книжку, таким він був огидним. І не меншу кількість разів в душі кричала: «Та вона ж тобою маніпулює, дурень ти сліпий!» (маніпуляційні техніки Рейчел зустріли ідеальну ціль).
І хоча з перших сторінок авторка забігає наперед та показує муки совісті Філіпа і ми розуміємо, що він скоїть щось жахливе, але під кінець я вже не була така в цьому впевнена, і припускала й інші варіанти розв’язки, за яких головний герой міг про щось жалкувати. Фінал для мене був непередбачуваний і відкритий (хоча припускаю, для когось там буде все однозначно).
Книжка ідеальна для неквапливого та затишного читання. І якщо це звичайний твір авторки, то з нетерпінням чекаю на знайомство з тими, що стали хітами!

Коли на вулиці йде дощ, а звуки грому змушують здригатися від страху; у чашці гарячий чай, а жовтувата лампа слугує єдиним джерелом світла у темній кімнаті, то оповідання Дафни Дю Мор'є ідеально доповнюють цю атмосферу🖤

Темп оповіді неспішний. Описи довгі та детальні. Ці історії змушують зупинитися і так повільний час осінніх чи зимових вечорів. Для них має бути спеціальний настрій. Спокійний, темний і трохи моторошний.

Мені безумновно подобається стиль цієї авторки. Її тексти не читаються швидко та легко, але відчувається майстерність письменниці. Я не літературна критикиння, але якби була нею, то наврядчи б знайшла якісь недоліки у тому, як вона викладає думки на папір.

📍Хоча у мене є декілька зауваг до сюжету. Не всі оповідання сподобалися мені однаково. Деякі зачепили настільки, що я не хотіла, щоб вони закінчувалися. Я можу уявити, як ці історії розростаються у повноцінний роман, і я б із задоволенням їх прочитала. Деякі ж не запали мені у серце: читалися важко, і не викликали захоплення. Від деяких хотілося б іншого закінчення, не такого обірваного. Але знову ж таки, у кожного різний смак. Можливо, це фішка авторки, і мені просто слід звикнути)

До речі, оповідання жанрово різноманітні. Є містичні, є горрорні, є в реалістичному та психологічному напрямі. Цікаво було читати і не знати, що саме чекати від тієї чи іншої історії.

Збірку оцінювати важко. Але я це вже друга прочитана мною книжка від авторки, тому моє враження від неї вже більше менш сформоване. Мені подобається її фантазія. Тематика творів. Жанрова різноманітність. Атмосфера, з якою вона на мене тисне. Це не те що я б читала завжди. Але під певний настрій заходить)

«Ось і маєш, Філіпе, усіх нас це очікує. Когось на полі битви, когось у ліжку, а когось — як велітиме доля. Від цього не втечеш.»

Я сумніваюсь у всьому написаному в цій книзі.

Роман про двох братів, яких не лише обʼєднувало спільне дитинство, але й одна жінка. Рейчел перевернула життя спершу Емброуза, а згодом і Філіпа — нашого головного героя. Рейчел справляє враження фатальної жінки, яка на перший погляд здається милою й чарівливою, але також і небезпечною. Є вірогідність, що вона отруїла Емброуза, який став її чоловіком, адже той написав своєму братові листа про це. Проте, чи можна вирішити людині, яку переслідувала лихоманка перед її смертю?

Коли я сказала, що сумніваюсь у тексті в цій книзі, я мала на увазі, що не можу повірити Філіпу, як надійному оповідачеві. Він розглядає Рейчел спочатку з ненавистю і підозрою, зате потім буквально починає від неї залежати. Інколи в нього проскакує колишня ненависть. Тому цей роман ми розглядаємо саме через його бачення ситуації. Чи справді Рейчел отруїла Емброуза, чи це був збіг обставин? Це питання так і залишається відкритим. А ті докази, які знаходив головний герой — недостовірними, адже яка гарантія, що він не перебільшив їх, що йому не примарилося, що він через свою приреченість від невзаємності не хотів помститися їй?

В книзі чітко прослідковується психологічний стан Філіпа і його вже нездорова залежність до Рейчел. Спершу він остерігався її, та потім вона почала остерігатися його. Не можу назвати Філіпа цілковито позитивним персонажем, як і саму Рейчел, адже я певна, в них ще залишились скелети у шафі, які так і зостались несказаними.

Фінал був досить несподіваним, зате доволі трагічним. На мою думку, він досить гармонійно вписався в цю історію, адже сама оповідь — суцільний знак питання.

Важко пояснити свої загальні емоції від «Моєї кузини Рейчел». Це просто потрібно читати. Авторка надзвичайно вишукано погралась зі мною, із самого початку привʼязавши мене до цієї історії, а в кінці залишивши мене зі ще більшою кількістю запитань.

Юна і недосвідчена головна героїня виходить заміж за заможного, але похмурого Максима де Вінтера і переїжджає в його розкішний маєток Мендерлей. Але з першої ж хвилини їй здається, що вона тут чужа. Кожен куточок дому, кожен слуга і кожен погляд нагадують їй: тут досі править Ребекка — перша дружина Максима, яка трагічно загинула рік тому. Здається, навіть стіни шепочуть її ім'я. Як змагатися з мертвою, якщо всі навколо твердять, що вона була ідеальною? Якщо її сукні досі висять у шафі, а її кімната залишається неторканою?

Це історія про любов, ревнощі, самотність і страх, що тебе ніколи не сприймуть гідно.
Роман розвивається повільно, неквапливо, ніби затягує у свій густий, туманний настрій. Довгі, детальні описи створюють атмосферу готичного трилера, де навіть вітер здається живим свідком таємниць Мендерлея. Саме ця неквапливість — ключ до занурення в історію. Головна героїня не завжди викликає симпатію, вона сором’язлива, невпевнена, схильна до самознищення. Вона блукає коридорами маєтку, мов тінь, порівнює себе з примарою Ребекки. Але цікаво спостерігати, як вона поступово змінюється, знаходить у собі сили боротися за власне місце в цьому домі.

Довга напруга, яку так майстерно нагнітає Дафна дю Мор'є, нарешті вибухає у фіналі, відкриваючи правду, яку складно було передбачити.

Цей роман — не лише класика готичної літератури, а й глибоке дослідження людських емоцій, психології і того, як минуле здатне отруювати майбутнє

Хто ще каже, що не любить короткої прози? Тоді я йду до вас — із "Птахами" Дафни дю Мор'є.

Тихенько шкрябаю у двері. Ви зачиняєтесь, але на ранок знаходите книжку під подушкою.

Моторошно? Саме такими є її оповідання.

Тендітні риси, вольове підборіддя… У цій світлій голові з ніжними русявими хвилями народжувалися темні й лячні історії, які надихнули Альфреда Гічкока на створення відомих шедеврів психологічного трилеру. Дафна дю Мор'є — одна з найвидатніших британських письменниць ХХ століття, нагороджена численними преміями в Англії та США, і її талант створювати холодну, пронизливу атмосферу просто заворожує.

Не обіцяю вам серцевого нападу від страху, але приготуйтесь до світу, де звичайні речі набувають зловісних рис. Невиразні звуки в темряві, зграї птахів, що надто низько пролітають над головою, загадкові погляди перехожих, які натякають, що знають більше, ніж хочеться собі уявляти. Вона створює напругу, яка повільно проникає в свідомість і тримає навіть після останньої сторінки.

Читати ці оповідання було водночас моторошно й надзвичайно приємно. Кожне слово дю Мор'є нагадує, якою силою володіє література — здатністю змінювати відчуття, передавати тривогу, викликати питання. Я дуже рада, що відкрила для себе ці історії.

Романи Дафни дю Мор'є теж люблю, але в короткій прозі її найкращі риси — моторошна атмосфера, загадковість, містика, а також кохання та звичайні людські емоції — концентруються з такою силою, що аж захоплює подих.

Особливо вразили "Птахи" та "Яблунька", а останнє — "Старий" — просто розірвало мене на шматки! Щиро раджу цю збірку всім, хто шукає справді глибокі та проникливі історії.

Ох, ця Рейчел!

З’явившись несподівано, вона перевернула життя не лише Емброузу, а й його племіннику Філіпу. Як же вона змогла змінити його лють на любов? Адже Філіп вважав Рейчел причетною до смерті свого дядька, який замінив йому батька. Та варто було йому побачити кузину, як усі його уявлення про неї, як про небезпечну й підступну шахрайку, зникли наче дим. Вона то пестила його увагою, мов любляча мати, то грайливо фліртувала, вибудовуючи образ романтичної жінки, здатної закрутити голову кожному.⠀

І знаєте, вона й мені добряче закрутила голову! Бо хто ж вона насправді: невинна жертва обставин чи холоднокровна маніпулянтка? Важко це збагнути, коли кожна деталь ніби кидає тінь підозри, але водночас дозволяє сумніватися у її провині. Дю Мор’є майстерно залишає нас із цим питанням, створюючи атмосферу невизначеності до самого кінця. А відкрита кінцівка лише додає інтриги – кожен сам мусить вирішити, на чий бік схилитися.

Цей роман вишуканий, насичений таємничістю і пронизаний напругою, що характерно для вікторіанської літератури. І хоча я завжди більше любила коротку прозу Дафни дю Мор’є, не можу заперечити – цей твір має свій унікальний магнетизм.

«Є жінки, і часто це дуже красиві жінки, які, самі того не відаючи, приносять лихо», — як влучно сказано! Філіп, як і багато інших персонажів літератури Дю Мор’є, стає жертвою власних ілюзій, розгубленості й одержимості. Ми бачимо, як його життя поступово обплутується чарами Рейчел, яка, здається, має майстерність пробуджувати в кожному чоловікові його найглибші страхи й бажання.

Подібно до «Ребекки», цей роман випромінює ту ж саму атмосферу недомовленості, токсичної краси й отруйної чарівності. Поступовий розвиток подій захоплює читача, занурюючи його у світ, де важко відрізнити правду від вигадки. Історія Філіпа й Рейчел змушує задуматися над тим, як легко можна піддатися ілюзіям і втратити контроль над своїм життям.

Чи була Рейчел злочинницею чи жертвою? Це питання переслідуватиме вас довго після прочитання, як і мене.

Приємно тішить, що видавництво “КСД” перевидало класику, а саме “ Моя кузина Рейчел” Дафни Дю Мор’є.

Книга не залишить вас байдужими, якщо ви поціновувавч класичного роману, трилера та детектива. Трошки незвичайне поєднання, але можливо саме через це роман такий гарний.

Спочатку мене захопив опис локацій та героїв, повільна, але детальна розповідь від авторки демонструє багату лексику.
Із середини книги я вже не могла відірватись від інтриги, яку авторка майстерно закрутила. Доречі, до останньої сторинки я не здогадувалась куда письменниця приведе читача.

Роман “Моя кузина Рейчел” не можна назвати белетристикою. Це насищений детектив написаний вишукано. Неначе, в кращих традиціяї Агати Крісті.