Антоніо Ітурбе

Книга Антоніо Ітурбе "Бібліотекарка з Аушвіцу" розповідає про дівчинку Діту Адлерова котра переховує надзвичайно цінні скарби-книги. Адже книги це не просто папір з літерами, це цінне знання, це рідна мова, це рідна культура котру потрібно зберегти. Ця книга розповідає про події котрі сталися вже давно але зараз як ніколи актуальні саме для нас. Читаючи відразу думала про наші окуповані території, де люди так само ховають книги українською, книги про нашу історію, про наших героїв. Загарбники як і тоді хочуть все знищити і книги теж, але завжди знайдеться той, хто як маленька Діта, ціною свого життя буде прагнути зберегти частинку своєї батьківщини.

Отже, #прочитала: "Бібліотекарка з Аушвіцу" і просто не можу не порівняти її із "Хочу жити".

Голокост, концентраційний табір Аушвіц, оповіді в'язнів. Це те, що споріднює книги.

От тільки одна з них - відверта пронизлива автобіографічна історія, яка майже ломає тебе фізично під час читання, а друга - "Бібліотекарка з Аушвіцу".

Як ви розумієте, "Бібліотекарка" не зайшла. До речі, на клубі у Vivat з десятка нас, її читачок, книга сподобалася лише одній пані. Решта коливалися від "ну такоє" до "можна було не витрачати час".

Вона нудна, порожня, місцями відверто пропагандистька і щедро посипана недоречним пафосом, написана якимось рваним ритмом і має купу нестиковок.

А ще їй геть не віриться. От взагалі. Картонні герої на картонному фоні. Нема співчуття героям, як би це дивно не звучало, нема відчуття, що ти читаєш про чи не найстрашніше місце на Землі - про табір смерті (та і звідки б йому узятися, тому почуттю, коли ти раз у раз зустрічаєш щось типу "ми з мамою серйозно ставимося до нашого перебування у таборі, це для нас не жартики". Так, це цитата).

Натомість "Хочу жити" буквально рве тебе повністю. Страшною правдою, буденністю сотень смертей, невидуманними подіями, не награнними діалогами задля картинності, а просто й безперервно функціонуючою фабрикою смерті.

І так, в ній також можна зустріти поетичні метафори, як і в "Бібліотекарці", але вони якісь доречні і не викликають лютої крінжи і бажання промити очі хлоргексидином.

"Бібліотекарка" написана після розмов автора із прототипом головної героїні, "Хочу жити" - повість автобіографічна. Її написав під псевдо "Олекса Данський" Данило Чайковський, активний член ОУН, арештований за діяльність у націоналістичному підпіллі і доправлений, як й тисячі інших оунівців, до Аушвіцу помирати.

"Хочу жити" - справжній страшний відвертий текст, відбиток часу, свідок кривавого злочину проти людяності, який при цьому залишається художньо написаним.

"Бібліотекарка" - прохідна несправжня поробка, що намагається експлуатувати "жалісну" тему.

"Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі — арійці, африканці, азіати, араби, слов'яни — будь-якого кольору шкіри й ідеології — ті, що виступали за народну революцію або захищали привілеї аристократії, ті, що дотримувалися Божих заповідей або підкорялися військовій дисципліні, — мали дещо спільне: вони люто переслідували книжки. Так, книжки дуже небезпечні, адже заохочують думати".

Це найбільш пронизлива і разюча історія життя та смерті, надії та болю, сили та слабкості.

Діта. Дівчинка з сімейного лагерю Аушвіц. Їй 14 і війна увірвалась в її життя, коли їй ще не виповнилось і 10 років. Вона єврейка. І бібліотекарка блоку 31.
В місці, яке знищує людей тисячами, в місці, яке ламає долі, хлопець, на ім'я Фреді Хірш влаштовує таємну бібліотеку і школу. Під самим носом у СС.
Ця історія не лише про них, але червоною ниткою їх долі пройдуть через цю книгу.

Буде ще реєстратор, що наважиться тікати (хоча його життя в таборі не таке вже й погане), солдат СС, що закохається в полонянку, дівчинка, яка стане відомою на весь світ завдяки щоденнику та ще тисячі людей, які намагались вижити, важко працювали, голодували, гинули, бо всього лиш були євреями.

Дивовижна історія, взята з життя. Чим далі її читаєш, тим більш нав'язливо відчуваєш дим, сморід, втрату надії й сірий попіл, що засипає все навколо. Попіл на який перетворюються життя, надії, мрії та сподівання.

Моє серце розбите і знову зібране з гострих скалок.
Обов'язково читати від першої до останньої сторінки, автор багато сказав у післямові.

Історія Едіти, Діти, вражає, а ще більше вражає, що вона реальна і це не зламало жінку, яка бачила надто багато і надто багато втрачала, але було і те, що знайшла.
А ще історія Фреді, я розумію, що те в чому його звинуватили не могло бути правдою. Це не давало мені спокою, як і Діті, дівчинці, яка знала його надто добре. І ми з нею мали рацію.

Прочитайте і ви не залишитесь байдужими.