Алеш Кот

«Ох... як сказав колись любий Лоґарій, добрі діяння не завжди мудрі, а лихі – не завжди дурні, та хай там що, а ми завжди маємо прагнути до добра...»: так сказав одному мисливцю Герман, давній, перший мисливець, що нині живе лиш у Сні, часом приходячи до тих, хто потребує поради з джерела його ледь не вічної мудрості.
Всесвіт Бладборн, створений ігровою студією FromSoftware викликає водночас неймовірний захват та не менш сильну огиду. Гротескні створіння, жахливі та мерзенні настільки, як тільки може придумати людська фантазія – страхітливі, але вони викликають також і жаль. Не вони вибирали це, бо прокляття брудної крові не залишає місця ніякому вибору. Дехто може чинити спротив довше за інших, дехто здається за кілька годин або днів. Але Сон не закінчується ніколи. Нескінченне Жахіття, Кошмар, в який доводиться повертатися знов і знов. Бо десь там, в абсолютній темряві, пронизаній страхом, люттю, кров’ю, жахом та біллю ледь відчутно жевріє іскра надії. Надія змінна – це можуть бути ліки, примара перемоги над давнім злом, або ж навіть чарівна дитина, що зможе зняти прокляття. Ілюзії... вони необхідні для життя будь-якого мисливця. Аби триматися і продовжувати Лови. Не зупиняючись ні на мить, аби не піддаватися сумнівам та коливанням.
Безіменний мисливець, якого ми зустрічаємо на сторінках цього графічного роману зберігає в собі цю іскру надії. Ба більше – він знайшов дитину. Ту саму дитину. Яка несе в собі блідокров, необхідну для завершення Ловів. Неймовірний дурень досі вірить, що Лови можуть закінчитися... але якщо йому легше думати, що все має мати кінець, тож хай так і буде. Його шлях має бути пройдений, муки відчуті, а страх – подоланий. Так буває завжди, і цей випадок не стане виключенням.
Крап-крап-крап. Тихенько скрапує кров на брудну землю із леза жахливого клинка, що призначений навіть не для вбивства, а для жорстокого розчленування звірів, які колись були людьми. Де та тонка грань вини? Ці люди не обирали ставати потворами. Вони не хотіли цього, але виявились слабшими за невідому космічну кров, що заразила їх. Чи це привід для жорстокості? Чи не правильніше дарувати їм тихий та якомога більш безболісний сон, що завершує страждання? З ними не можна поговорити, їх роти більше не призначені для людської мови. Та звідки ми знаємо, що коїться всередині того деформованого черепа, в який перетворилася колишня людина – можливо вона все ще там, замкнена, одинока та налякана. Так, їй має бути дуже страшно бачити себе такою, не мати змоги контролювати себе та керуватися тільки жагою нової крові.
Невідомий, безіменний мисливець пройшов цей шлях до кінця. Рука в руку з дитиною, яка на його очах поступово перетворювалася на жахливу покруч. Це огидно, мерзенно та страшно. Проте це не привід кидати надію та відвертатися від цієї дитини. Можливо в ній є блідокров, а можливо й ні. Проте сам факт існування цієї дитини, та власні рішення щодо неї можуть стати спасінням більшим, ніж міфологічний артефакт. Лови закінчаться не тоді, коли будуть вбити ці монстри – це неможливо. Кожен мисливець має закінчити Лови по своєму – пізнавши забуття в смерті, або зануритися в настільки глибокий Сон, звідки вже не буде виходу... чи навіть відкинути зброю, і спробувати інший шлях. Не насилля, а надії, не жорстокості, а навпаки милосердя.