Пекло знаходиться десь біля Кагарлика.
Ну, може не геть поряд, та точно десь на шляху Київ-Херсон.
Хоч, може й не буквально на маршруті, але десь на досяжній відстані точно.
Дістатись туди легше, ніж здається - достатньо сісти в (човен) бусик Хар(ит)она Еребовича (зрозумілі ж аналогії, ні?) і вчинити переправу через річку Туонь (так-так!) до мальовничого (ні!) селища Буськів Сад (що, за допомогою ілюмінованої стели й короткого замикання, трансформується в «Буськів ад»). Проте, «бусько» - це синонім до слова «гайстер», тож може це шлях до його, Гайстерового (себто гг), особистого пекла і нам туди зась.
Ясно тільки, що історія повна загадок і сюрпризів, а підказки щедро роздає сам автор, тому уважний читач точно розгадає особу Звіра з лабіринту (нічого не нагадує?) задовго до розвʼязки, а ще уважніший - передбачить фінал.
Тут багацько алюзій, а є й прямі посилання - на Біблію, на «Смертні гріхи» Босха, на Ніцше і, чомусь, на «Алісу в Дивокраї».
Деякі сцени роману - свідома імітація інших відомих усім сцен (наприклад, бесіда Андрія з Харитоном про пітьму, чи момент про хлопчика з ягодами - синьою і червоною).
Як і личить порядному пеклу, Буськів Сад роїться грішниками на всяк смак - хтиві, жадібні, заздрісні, марнославні, агресивні, ліниві, ненажерливі (втілення біблійних семи смертних гріхів).
У християнстві смертний гріх без покаяння веде до загибелі душі.
Головний герой, певна річ, теж не янгол. Інакше що б він робив у пеклі? Але (далі буде спойлер👉) спасіння душі собі таки урвав аж на сьомому пекельному колі (привіт, Данте) - невинна душа, що заблукала, із красномовним іменем Надія вивела його за руку із царства мертвих. І це найпрекрасніша з усіх метафор!
Бо саме її, втрачену надію, він шукав усе життя.

-Немає значення. Немає значення, чи є шанс.
-Що ж тоді має значення?..
-Правильні Вчинки.
-Так, а кому ж тоді треба твій вчинок?
-Мені. Мені треба….

Трохи про суржик. Мені прямо захотілося стати на його захист, бо чим нікчемніший і огидніший персонаж, тим виразніший його суржик. Це що, якийсь маркер для покидьків, як фєня для блатних чи мат для р*сні?
Я не проти, щоб літературні герої говорили суржиком, та це не мусить бути мірилом адекватності\неадекватності персонажа. Не нада так!

Мене дивує вперте «залучення» до національної «алеї слави» митця, що був українцем лише за походженням і писав на екзотичні для петербурзької еліти теми бо й сам хотів належати до тієї еліти, а не через велику любов до Батьківщини. Я не применшую художньої цінності його творів - «гоголівський стиль» став справжнім літературним феноменом, але й в українській літературі є кого наслідувати, якщо вже так хочеться.

Тим паче, згадка про містичного Вія в детективній інтерпретації Павлюка працює, радше, як джерело інтриги, аніж рушій сюжету, тому ні адаптацією, ні фанфіком (як іноді приписують) гоголівського «Вія» роман не назвеш. Можна було б знайти дещо спільне з іншою культовою історією, якби гг умів варити мило, але й це тут зайве.

«Білий Попіл» - цілком самодостатній мультижанровий твір, що містить розумну дозу фантастики.
Кажуть, це детектив у стилі нуар, та я не можу з цим погодитись, бо а) гг - не грає роль жертви (до певного моменту); б) «жорсткий» виклад тут, швидше, виняток, а не правило; в) не помічено жодних особливостей мовної поведінки персонажів; г) інтимна лінія дуже цнотлива, романтизована.

У кінці не здивувалася б, якби звідкись вигулькнув містер Білий (збіг?) із «Скажених псів» Тарантіно.

За сюжетом гг має певну репутацію у певних колах. До нього звертаються, коли треба щось (або когось) відшукати. Так він потрапляє (не скажу, що з власної волі) на хутір, де кояться дивні речі. Будучи віруючим/скептиком (так, він дуже суперечливий персонаж), гг береться довести, що все не так, як може здатися на перший погляд. Але кожен, хто може хоч якось йому підсобити, чомусь гине лютою смертю. Та й сам він ходить по тонкій кризі…

Словом - екшн, драма, містика, романтика й трохи забобонів читачу гарантовані.

Уперше бачу таку кількість зменшено-пестливих назв в одній книзі. Місцями зацикленість на розмірах здавалася мені аж хворобливою: пів книги про те, яка вона манєня, і який він здоровезний, і як вони одне одному пасують... Зате інша половина - це чиста пристрасть.

Стосунки Люсі й Джоша більше нагадували поле бою, поки їй не наснився еротичний сон про нього.
Збентежена своїм сном, Люсі не вигадала нічого кращого, ніж запросити на побачення іншого свого колегу - Джиммі (щоб не лізло дурне в голову, вочевидь). І греблю прорвало: закляті вороги виявились не такими вже й ворогами. Для більшого драматизму, Джош і Люсі ще й претендують на одну посаду, тому розвивати свої нові, не ворожі, стосунки їм доводиться в умовах запеклої конкуренції.
Загалом, історія не надто багата на сюжетні ходи. Зате романтики тут вдосталь.

Я читала цю книгу малееесенькими порціями. І не тому, що хотіла розтягнути задоволення. Попросту, те все здалося мені таким мило наївним, аж трохи нудотним. Рівень милоти місцями так зашкалював, що мало не сталося передозу.

Цей лайтовий трилер - прямо те, що треба!

Там немає якихось бридких чи моторошних моментів, але є, натомість, доволі напружена історія (діло ж бо починається з трупа, ще й бозна-чийого) з неочікуваними поворотами й нетривіальними персонажами.
Кілька разів я ловила себе на думці, що авторка трохи заблукала в трьох соснах: деякі сюжетні лінії мають зовсім нелогічні повороти. Та це добре грає на ефект несподіванки, тож я не скаржуся.

Взагалі, я дуже люблю трохи приджмелених персонажів (тут усі такі🥴), тому ця гра в "злочин і кару" була для мене цікавою.
Єдине, що мені прямо не сподобалось, це "перемикання" з жертви на жертву. Щось я погано собі уявляю ситуацію, коли психопат так просто відпускає свою багаторічну цяцьку у вільне плавання, бо в нього виникла нова симпатія. Він же емпат! Які симпатії?! Він живиться покірністю жертви, контролем над нею.
І кінцівка трохи розчарувала: думала, там буде якийсь екшн, а нє - все пройшло тихо-мирно й без зайвого шуму.

Як для трилера, книга надто спокійна й доволі передбачувана - тут нема моментів, від яких би мороз пішов поза шкірою, але сюжет тримає в напрузі й, місцями, навіть дуже дивує.

Цього разу Міллі вже збагачена досвідом роботи у сім'ях, де жінки потерпають від агресивної поведінки чоловіків, має певну репутацію у певних колах, тому деякі її вчинки не в'яжуться зі славою безстрашної рятівниці. І, якщо мова вже пішла про трилогію, хотілося б трохи ближчого знайомства з головною героїнею. Її образ якись схематичний, зовсім позбавлений конкретики. Єдине, що можна сказати точно - дівчина емоційно нестабільна й страждає від безконтрольних нападів агресії.
Розв'язка, як і в першій книзі, занадто кваплива.

Якщо перша книга брала більше своєю атмосферністю, то тут вся увага на сюжет. А він місцями помітно кульгає.