Неймовірно ніжні, чуттєві, палкі вірші у цій збірці! Як гарно писав Микола Вінграновський – не передати словами. Раджу до прочитання, якщо ви кохаєте або хочете відчути це почуття. Повага видавництву за якісний папір та наповнення. Я в захваті!
Анонім
Поезія Ірини Жиленко асоціюється у мене із сонячною осінню. Всупереч темним часам, в які їй припало творити, вона вив'язує свої вірші стрічками любові до того, що має — до білого пуделя, герані на вікні, дешевого вина і садового равлика. Шукає диво та радість у найбуденніших, здавалося б, речах і так дитинно-просто показує це іншим. Вірші останніх років вже серйозніші, у них більше смутку, більше самотності. Але навіть про наближення смерті — поширений мотив у пізніх віршах поетеси, Ірина Жиленко пише без страху, докорів чи гніву. Швидше, з якимось філософським прийняттям. "Червоні черепиці, оранжеві коти. А я біжу по східцях, од сонця золотих. Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні. Горошок синій-синій збігає по стіні. І хочеться збігати сходами, дуркувати, мружитися від осіннього літеплого сонечка. "І душа моя — сіть. І весна — мій улов. Світлий дощик і місячний серп. І для щастя не треба ні підстав, ні умов. Воно просто приходить і все." І хочеться вірити, радісно чекати кожну наступну хвилину — а раптом з нею прийде щастя? "Сонце вже бліде, немов крізь вату. Навіть равлика не дожене. А коли не зможе і вставати - Хто тоді навідає мене?" І хочеться скрутитися равликом під ковдрою і слухати дощ. Непоясненна магія поезії — здатність підсилювати радість, що відчуваємо, і втишувати біль. Розчулювати, втішати, заспокоювати і надихати. Спробуйте самі 😉
Анонім
На вигляд смачна,колір,тиснення,закладка,тонка хрустка бумага.Зміст неперевершений.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях