Знаєте, буває проходиш повз щось огидне і розумом усвідомлюєш, що ну гидота ж, а очі відірватися не можуть, так і з «Зайчиком».
В центрі сюжету Саманта, бідна студентка престижного навчального закладу, майбутня письменниця, яка несподівано для себе стає частиною групи дівчат-багатійок – Зайчиків (як вони одна одну називають). Вона – похмура, вічно усім незадоволена, зверхня, здається, протягом усієї історії не було жодного персонажа, про якого вона відізвалась би схвально, а не поливала брудом. Вони – ванільні, багатенькі дівчата, які спілкуються одна з одною ледь не силою думки, і загалом ведуть себе так, ніби зійшли з екрана фільму 2000-х про жіночі сестринства. Ставши частиною Зайчиків, Саманта починає долучатися до дивних ритуалів, які практикують у своїй майстерні її нові подружки.
Більша частина того, що відбувається на сторінках книжки, це дичина, написана, ніби під дією психотропних речовин. Але при цьому тут багато матеріалу, ідеального для екранізації артхаусного фільму: моторошні кадри, як Зайчики синхронно повертаються до глядача, закінчують фрази одна одної, розважаються з хлопцями у рукавичках. А ритуали то окрема тема.
Авторці добре вдалося виліпити образ Саманти таким, що не залишить читача байдужим (мене вона досі бісить, як згадаю), та створити чудову карикатуру на типових багатійок в рожевенькому, які їздять на дорогих автівках та споживають крихітні порції їжі. Та мабуть, найбільше сподобалося, як висміюються новомодні підходи в мистецьких колах: експериментальні перформанси, у яких навіть автор не розуміє, що він хотів сказати, дивні стилі письма, які не несуть ніяких сенсів, неприйняття чогось традиційного і сліпу гонитву за тим, аби виділитися будь-чим.
Але що фінал, що сюжет загалом мені не сподобалися, а мета ритуалів взагалі розчарувала.
Думаю, ця химерна книжка може сподобатися тим, хто любить артхаус, або жахастики категорії Б.

Напружена, хоч і некваплива історія, яка змушує почуватися, ніби ти на американських гірках зі своїми здогадками.
Головний герой (він же оповідач) Філіп – сирота, якого виростив його двоюрідний брат Емброуз. Чоловіки були дуже близькі, схожі за духом та завжди цуралися жіночого товариства. Тим паче несподіванкою стало одруження переконаного холостяка Емброуза з далекою родичкою Рейчел під час відпочинку в Італії. Не минуло й 2х років, як Емброуз помер на чужині за доволі сумнівних обставин, так і не встигши ні привезти дружину додому, ні згадати про неї заповіті. Молодий спадкоємець переконаний, що саме дружина посприяла загибелі його родича, та дає обіцянку помститися.
Власне, перша третина книжки це такий собі вступ до саспенсу, який буде попереду. А далі, коли Рейчел приїжджає до маєтку Емброуза, починаються гойдалки з емоціями читача: винна чи не винна? що означає цей жест? а тут вона грається з юнаком чи щира? який її план і чи він узагалі існує?
Окремо варто відмітити те, наскільки якісно прописаний Філіп: розбещений, самозакоханий, беземпатійний та сліпий до зчитування інших людей. О, скільки разів хотілося пожбурити книжку, таким він був огидним. І не меншу кількість разів в душі кричала: «Та вона ж тобою маніпулює, дурень ти сліпий!» (маніпуляційні техніки Рейчел зустріли ідеальну ціль).
І хоча з перших сторінок авторка забігає наперед та показує муки совісті Філіпа і ми розуміємо, що він скоїть щось жахливе, але під кінець я вже не була така в цьому впевнена, і припускала й інші варіанти розв’язки, за яких головний герой міг про щось жалкувати. Фінал для мене був непередбачуваний і відкритий (хоча припускаю, для когось там буде все однозначно).
Книжка ідеальна для неквапливого та затишного читання. І якщо це звичайний твір авторки, то з нетерпінням чекаю на знайомство з тими, що стали хітами!

Тревор Ноа – відомий комік та ведучий на врученнях премій, має власне ток-шоу. Не дивно, що йому вдалося написати цікаву, щиру, місцями веселу, а місцями дуже сумну книжку про своє дитинство та дорослішання в ПАР під час та після апартеїду.
Його біографія не типова, адже Тревор народився у темношкірої матері від білошкірого батька, у часи, коли покаранням за такий зв’язок була в’язниця. Автор розповідає про особливості свого дитинства, порівнюючи його з тим, як це було у повністю темношкірих/білошкірих сімей. Простими словами пояснює, що передувало апартеїду, чому він успішно (на превеликий жаль) спрацював у ПАР, та як його наслідки відгукуються і до тепер.
При цьому не можна сказати, що уся книжка присвячена апартеїду та його наслідкам. Автор без прикрас розповідає про свою погану поведінку, проблеми зі сприйняттям своєї зовнішності, сором’язливість і відсутність особистого життя, бідність та побутове насилля у сім’ї, місце релігії у його житті. Особливо яскраво та з любов’ю описана мати Тревора, але й тут не сліпе обожнювання: це сильна жінка зі своїми чеснотами та недоліками, яка, не зважаючи на бідність та тогочасний устрій, зуміла вистояти і не зламатися.
Єдине чого мені не вистачило – це інформації про те, як він прийшов у стендап та став у ньому відомим, бо про цей момент згадується лише побіжно.
Той, хто знайомий з творчістю Тревора Ноа як коміка, міг частину цих історій вже чути у його монологах, але книжка однаково буде цікава до прочитання.

Як же важко оцінити цю книжку.
З художньої точки зору цінності в ній небагато: примітивний сюжет, у якому події стаються просто, тому що стаються, дуже проста мова, майже відсутній опис навколишнього світу. Проблеми у героїв виникають так само раптово, як і зникають (слово «вирішуються» просто рука не підіймається написати), буквально за кілька сторінок, і тільки для того, щоб змінитися новими.
Герої під стать сюжету: пласкі чоловічі персонажі, максимально схожі одне на одного, відрізняються хіба відтінками своєї зіпсутості, і захмарно мерісьюшна головна героїня, яка зносить дах чотирьом максимально брутальним чоловікам (чому? ну, унікальна вона, що тут не зрозуміло).
Гарячі сцени радше кринжові, аніж гарячі, проте їх доволі цікаво читати, хоч місцями не без огиди.
Але я однаково піду за продовженням, бо книжка виконала свою функцію: вона розважила та розвантажила мозок, дозволила на кілька годин забути про все навколо. А ще звісно ж цікаво, як авторці вдасться підвищити градус хтивих сцен у наступних частинах, та чи вийде сфокусуватися на історіях близнюків, які поки що найкартонніші з усіх персонажів.

Непогано написаний трилер з кількома неочікуваними поворотами.
В центрі сюжету подружня пара: він – успішний та амбітний сценарист, який не спроможний розрізняти людські обличчя, вона – працівниця притулку для тварин, без друзів та амбіцій.
Подружжя переживає кризу. Несподіваний виграш поїздки на вихідні до віддаленого куточка Шотландії, виглядає непоганою нагодою аби налагодити стосунки. Коли негода відріже їх від решти світу, а у котеджі-каплиці, де вони зупинилися, почнуть відбуватися незрозумілі речі, тоді усі таємниці полізуть назовні.
Як на мене, родзинкою твору є листи, які дружина пише своєму чоловіку щороку на річницю весілля. Вони нагнітають атмосферу, породжують купу запитань, але водночас непогано розкривають персонажів та той шлях, який привів їх врешті решт до цього місця в цей час.
Книга читається дуже швидко та тримає у напрузі до самого фіналу. Проте не можу назвати її ні моторошною, ні атмосферною. Незважаючи на багатообіцяючий антураж (старовинна каплиця з темною історією, засніжене нагір’я) нічого з цього не було ретельно прописано, просто легкі нариси. Основний твіст вгадала в останній третині, менші – десь +- так і підозрювала, десь – було неочікувано. А от лінія з червоним кімоно – розчарувала. Та й сам фінал вийшов сумбурним і дещо надуманим: цілеспрямовано виписувати персонажів певним чином, а потім за кілька сторінок просто взяти й перевернути все з ніг на голову і так і лишити – прийом для поціновувачів, до яких, на жаль, не відношуся.
Загалом, просто приємна книжка для відпочинку на 1-2 вечори.