Ця історія пронизує, як звук скрипки. Кожна сторінка торкається серця, як смичок — струни. Вся книга — під супроводом музики... але тієї, яку завжди слухаєш на самоті.

Уявіть Японію. 1930 рік.
Далі — жорстку монархію, за яку тримається старе покоління. Тут чітко діють правила і принципи. Не допускаються жодні дорікання чи непокора. Але... все піде шкереберть, якщо жінка, яку виховували для продовження династії, втече від сина та чоловіка, а потім народить позашлюбну дитину від темношкірого американця і залишить її під ворітьми батьків, коли тій буде вісім років.

Її ім'я — Но-рі-ко. І, окрім цього, вона більше нічого не знала.
І ця дитина стає центром сюжету.

Дитина, яка все життя буде намагатися довести світові, що вона є. Дитина, яка буде змушена пройти шлях, який не здолає навіть напрочуд міцна людина. Вона буде чути на свою адресу тільки найгірше. Вона буде тягнутися до омріяного світла, але воно зникатиме, так і не торкнувшись її.

Лиш двічі в житті їй пощастить. І двічі вона поплатиться.

Вона проживе ті п'ятдесят станів дощу... Відчує кожну краплинку своєю шкірою, за яку страждала усе життя...

Щодо моїх особистих вражень від книги: читати книги про сексизм і расизм завжди тяжко, а коли обидві теми присутні в книзі — ще тяжче.
Весь час я відчувала, що ось-ось і зірвуся від плачу і злості. Книга роздирала мене на шматочки повільно і вміло. Певний час після прочитання я не могла взяти до рук іншу книги. Коли я купували книгу, я не думала, що вона мене так вразить...чесно кажучи я просто хотіла почитати щось трагічне. А вийшло, що ця книга просто золоте. Я буду її перечитувати, або час від часу читати певні уривки.
Також хочеться виокремити деякі цитати:
«Хороша жінка повинна вміти мовчати.- часто повторювала мама.-Якщо жінка більше нічого не знає, то найкраще чого вона може навчитися, — це мовчати»
«Справді, ми,жінки.Ро бимо те що можемо. Робимо те що мусимо. Щоб захистити те, що любимо ми робимо речі, про які й подумати не могли.»
«Її виховували в страху. Але якби вона могла зазирнути у свій страх,як зазирають у дуло націленої на тебе зарядженої рушниці, то побачила б щось більше й далеке: надію. Надію на майбутне, не викарбувану на камені, а продиктовану обставинами ї народження»