У нас, старих хувіанців (тих, що Whovians), є таке означення - "моффатівщина". Походить від прізвища такого собі пана Стівена Моффата, який в 2009 прийшов на місце шоуранера "Доктора Хто" замість Рассела Ті Девіса, і серіал з євангельської притчі й соціально-психологічної драми перетворився на...
От на те, на що перетворився.
На моффатівщину.
Що воно таке, та моффатівщина?
Це коли замість "пригод духу" в тебе "пригоди тіла" - якнайкарколомніші, де один оцеповорот мчить за іншим, а в кущах на персонажів чатує не один рояль, а цілий симфонічний оркестр ВВС. Це коли в тебе натовпи другорядних персонажів, більшість із яких є або абсолютно необов'язковими, або картонними персонажами-функціями. А ще - кількадесят другорядних сюжетних ліній, половину яких можна було б викреслити без жодної шкоди для головної.
А ще моффатівщина — це не просто вправне, а досконале володіння емоційними кнопками. Тобто, глядача/читача ведуть, яко на налигачі, вправно змушуючи то розчулюватися, то співчувати, то сміятися — зазвичай одними й тими самими повторюваними прийомами.
Моффатівщина — це вічне "діти як найвища цінність", як осердя будь-якого конфлікту й "він дитинку образив" як найкраща спонука для боротьби з антагоністом.
Моффатівщина — це вічні гачочки на майбутні сіквели-вбіквели-пастіші, які будуть потім зняті/написані й вічні самовідсилання й самоцитація.
Моффатівщина — це diversity заради diversity, бо ж треба бути політкоректними і йти в ногу з соціально-політичною кон'юнктурою.
Так от, "Діти вогненного часу" - це така стовідсоткова, без домішок, моффатівщина.
Це не погано.
Це просто факт.
Я люблю міське фентезі, так. Але міське фентезі на взір ранньої творчості одного екс-київського подружжя, про яке зараз наче й не годиться згадувати.
Моффатівщина — не моє.
Але сприймається текст легко й не емоційно-витратно.
Нормальний такий, доволі міцно склепаний текст.
Але не зачепив.