Марія Ларреа "Люди з Більбао народжуються, де хочуть"
" Вікторія сором'язливо ступила крок уперед і всміхнулася. Ця усмішка, перша усмішка дитини до рідної матері, лишатиметься без відповіді все життя".
Це історія про трьох самотніх людей, небажаних дітей своїх матерів. Проте, одна з них з часом усвідомить, що все ж росла в любові, хоч і не від біологічних батьків.
Хуліан - гарячий та вродливий баск, нещасливий, жорстокий, люблячий. Син повії, яка віддала його в притулок єзуїтів.
Вікторія - " іберійської краси" нещасна дівчинка, народження якої замість сильного сина, мати сприйняла як "образу" і віддала на виховання монахиням. Але через 10 років забрала, щоб та допомагала виховувати молодших братів та сестер. Та замість родинного тепла, Вікторія терпить регулярні зґвалтування батьком. І мріє про кохання.
Марія - омріяна донька цих двох нещасних, покинутих людей, які не знали в дитинстві любові. Француженка іспанського походження, яка зростає десь за лаштунками театру, де її мама працює прибиральницею, а тато вахтером. Часом вони щасливі, а часом "щойно всі отримають автографи, а актори підуть, змінена алкоголем тварюка повернеться додому".
Марія Ларреа майстерно водить нас за руку з галісійського узбережжя, де сувора Долорес порається з осьминогом та народжує непотрібну їй дівчинку до Більбао в спальню Хосефи - повії, яка мріяла про багатія, який водитиме її в ресторани, а натомість завагітніла від клієнта. Ми постійно переміщаємося з 1940х в 1990ті, з 1970х у 2000-ні, з Франції в Іспанію і навпаки. Клаптик за клаптиком складаючи цей заплутаний пазл чи, точніше, генеалогічне дерево Марії.
В 27 років вона дізнається що її вдочерили. Вона відчуває себе покинутою собакою, яка шукає свою стаю. Наймає приватних детективів, сидить на генеалогічних сайтах, здає ДНК-тести, їздить в Більбао, аби знайти своє коріння та свою ідентичність. І знаходить її там, де не сподівалася.
"Якби я підрізав йому крила,
Він би лишився зі мною
І нікуди б не полетіа.
Але тоді
він би вже не був птахом.
А я,
Я любив птаха".
P.S. Я люблю Іспанію і ця книга дуже "іспанська": хаотична та пристрасна як "el classico" між Реалом та Барселоною, болюча та тужлива як іспанські народні пісні про кохання. Вона піднімає теми самотності, всиновлення, нереалізованості, пияцтва і прощення та прийняття.
Дуже хотілося, щоб її прочитало якомога більше людей, бо вона того варта. Єдине що не сподобалося - це акцент на поліестері як символі бідності. Всі бідні люди, включаючи її саму в спогадах про дитинство, у авторки одягнені у поліестерові чи акрилові светри🤔 Після прочитання цієї історії хочеться чи то поїхати в Більбао, чи то перевірити свій гардероб на вміст поліестеру😋

Продовження.

Цей відгук я пишу в день, коли в Києві нарешті знесли пам'ятник Пушкіну. Як ми дізнаємося з книги, в Сімферополі пам'ятник російському поету встановили на замовлення уряду Москви(!) замість пам'ятника Леніну. "А мав би бути пам'ятник Номану Ченебіджихану". Зараз ми розуміємо, що пушкіни, то символи імперії, якими вона мітила свою територію і нав'язувала спільну для всіх народів одну високу культуру, все інше — регіональна меншовартісна самодіяльність. Але мало пройти понад 30 років зі здобуття незалежності, щоб ми відчули себе достатньо вільними, чи все ж таки — достатньо іншими, щоб прибрати цей символ російської культури в столиці України. Ця книга допомагає нам позбутися багатьох подібних "не наших" символів всередині нас. Чи хоча б діагностувати їх. І, зрештою, не завжди українські росіяни в Криму виявляються росіянами. І коли головна героїня знаходить себе, свою ідентичність, ми дізнаємося і її ім'я.

Варто пам'ятати, як в книзі за Перекопом є земля (материкова Україна), так і по інший бік Перекопу теж є земля (кримська земля). А не лише море, гори, Казантип. Земля, яку за будь-яких умов не хочуть знову залишати кримські татари. Адже це — їхня земля. Не росіян. Земля, яку нам ще відкривати і відкривати. Щоб забулися байки про "подарунок Хрущова", щоб "Київ нас не розуміє", яке ми чули від героїв — мешканців Криму під час Революції Гідності, стало неможливим. Роман Анастасії Левкової — лише перший успішний крок. Як говорила в романі вчителька української літератури: "З Росією Крим познайомився недавно — у XVIII ст., а до того тисячоліттями мав зв'язки з теперішніми українськими землями". І наше завдання тепер ці зв'язки відновити, засвідчити своє право на них. По обидві сторони Перекопу варто спробувати зрозуміти одне одного. Зрештою, Перекоп, колишнє місто, (про яке писав ще Пліній Старший), на Перекопському перешийку, який створює сухопутний зв'язок між Кримським півостровом і материком на території України, кримськотатарською Or Qapı - ворота на рові. Якщо за часів Кримського ханства Перекоп був головною фортецею, що захищала Кримський півострів з боку материка, то в незалежній Україні в кордонах 1991-го року, Or Qapı має стати таки воротами з української землі на українську землю. Бо Крим — це Україна😊

З усіх описів роману "За Перекопом є земля" - етнографічний, інтелектуальний... для мене найбільш влучне визначення - роман про пошук власної ідентичності. Це те, чим займаються зараз тисячі українців з "неідеальними" біографіями. Не всім випало рости в українськомовному оточенні, вчити правильну історію України, формуватися на українських піснях, книжках, мати батьків-дисидентів та дідів-прадідів в УПА.

Дитинство багатьох читачів цієї книги, як і головної героїні, було зросійщене. Ми слухали Земфіру і Сплін, читали російську літературу, вчили українську історію, надиктовану російськими істориками, дивилися такі близькі для всіх радянські фільми, які несвідомо цитуємо і сьогодні. Спокійно ставилися до пушкіних у пам'ятниках та назвах вулиць. Я навіть за пару років до повномасштабного вторгнення в музеї Пушкіна в Києві, придбала книжечку про "київські місця" цього поета. Хоча цікавилася Києвом, а не Пушкіним і ніколи не читала його поза межами шкільної програми. Все це, і багато чого іншого, російського міцно в'їлося в нашу свідомість і сприймалося гармонійною складовою ландшафту. І лише зараз відбувається деокупація нашої свідомості, самочищення. Хочеться себе відділити, провести межу. Ми не один народ, ми — інші. У нас інша культура. Хтось переходить на українську мову, хтось — відкриває для себе українську літературу, хтось – кіно. Ми всі озираємося на своє дитинство і жахаємося, як же багато російського, не нашого там було.

Головна героїня, ім'я якої майже весь роман не називається, — росіянка за походженням живе в Криму серед росіян, кримських татар і українців. У неї ідентичне зросійщине дитинство, як і у нас. Вона відкриває нам Крим зсередини. Його протиріччя, мультикультурність, історію. Як багато ви знаєте кримськотатарських письменників? Як багато з них Ви знали до 2014 року? А чому ми їх не знали? Чому ми знаємо культуру сусідньої держави, але не знаємо культуру українців? Адже кримці — українці, як і ми, як я.

Роман Левкової збурює в душі десятки подібних питань. Я б дуже хотіла, щоб в моєму дитинстві стався такий вчитель історії, як Ахтем-оджа. Тоді б я дізналася про Номана Челебіджихана, Петра Болбочана, Айше Сейтмуратову і Петра Григоренка ще в дитинстві. Тоді б я мала на кого спертися. Тоді б моя українськість сформувалася б ще в дитинстві, а не в 20-30 років.

Логічно, в цій книзі багато Криму. Його географії, історії, ландшафту, багато фольклору кримських татар, їхніх родинних історій, трагічних і надихаючих. Російська дівчинка — майже своя серед кримських татар, не своя серед росіян, але ще не українка. Вона скрізь відчуває себе ніби "примазаною". Вона шукає себе, в тому числі через мови. Говорить англійською, кримськотатарською, російською. Цікаво, що кожна мова відкриває їй іншу себе. "Мені до вподоби говорити українською, бо з нею з'являюся інша я".

В цій книзі пізнають себе не лише українці з Криму, в ній знайдуть себе всі, хто виріс в російській культурі, а потім раптом усвідомив, що це — не моє, це мені нав'язали. Український режисер Наріман Алієв влучно зазначив, що йому не подобається російська література, тому що вона не його. Російські історії, наративи — не мої, не про мене. Російська культура — не наша, вона не про нас, вона не виражає людей, які тут жили.

"За Перекопом є земля" — саме та книжка, яка про нас. Не лише про мешканців Криму, а про всіх українців: і тих, яким ідентичність передалася з молоком, а головне — мовою матері, і тих, для яких мова, культура стали питанням вибору, попри зовнішній спротив тому вибору. Зараз, якби мені довелося рекомендувати іноземцям книжку, щоб зрозуміти українців, я б порадила саме її.