Ця книга розбила мене. Вперше. І вдруге. І, певно, ще не раз.

«Невидиме життя Адді Лярю» — це не просто роман. Це відлуння. Це тінь у кімнаті, це той біль, що не кричить, а сидить глибоко всередині. Я читала її двічі — і кожного разу знаходила себе.
У Адді — коли хотілося не зникнути, навіть якщо за це треба було заплатити всім.
У Генрі — коли хотілося, щоб хтось полюбив тебе, не намагаючись змінити.
У Люку — коли було важко визнавати свою потребу в чиємусь світлі, навіть якщо ти — сама темрява.

Ця книга — про жагу до життя, навіть коли воно ріже. Про свободу, яка приходить не з крилами, а з самотністю. Про тінь, яка залишає слід навіть там, де її не мали б пам’ятати.

Я ненавиджу відкриті фінали. Але ця відсутність крапки — це теж частина магії. Бо Адді не мала бути завершеною. Вона мала залишитися між рядками. Між пам’яттю і забуттям.

І я… я її пам’ятаю.