«Країна блакитних орхідей» Мирослава Капія науково-фантастична повість про наше ХХІ століття. Дотепно, що хоч сто років тому, що зараз людям так хочеться зазирнути в майбутнє.

Цікаво спостерігати як автор собі бачить наше століття – й у чомусь навіть вгадав, я вам скажу. Десь глибоко в душі шкодую, що я не інженер і не розбираюсь у конструюванні космічних кораблів, бо у творі дуже багато описів різноманітних механізмів і матеріалів. Хотілося б послухати відповідних спеціалістів щодо того, наскільки правдива інформація подається.

Україна Капія – незалежна демократична держава, виборена не демократичним шляхом, а кров'ю й потом. З національною валютою гривнею, купою іноземних представників, існуючими колись «Київськими вістями», телевізорами й автомобільним заводом у Кременчуці, який, до речі, дійсно був збудований пізніше. От тільки глава країни не президент, як зараз, а гетьман, якого люди люблять і поважають.
У книжці "напихано" українських діячів: Петлюра, Мазепа, Многогрішний... (Враховуючи час написання цієї повісті, здається, у певного кола людей від усіх цим імен сіпається око.) Згадується така ж кількість міст – тут вам, крім Києва, Мелітополь, Біла Церква, Бориспіль, Севастополь. Особливо близьким цей твір з його Подолом, Святошиним, Володимирською вулицею тощо буде, мені здається, киянам.

Життя на Марсі, звичайно, не збігається з вигадкою письменника. А ці атланти, жителі планети, – ідеальний народ з любов'ю до мистецтва, в якого ні «убогих», не «злочинів» немає. Мені кортить дізнатись, чому пан Мирослав використав саме орхідею. Можливо, я висмоктую з пальця, але ця квітка – символ безгрішності і єдності. Чи випадково не намагається автор підкреслити цим хороші якості того народу й натякнути, що їм пробачили те хвилинне безчестя, що призвело до кінця світу? А те око, що ніби тобі в душу заглядає, не для того, щоб за ними спостерігати після порятунку, називається: довіряй, але перевіряй?

Загалом дуже раджу ознайомитись з цією історією!

Я люблю всі можливі піджанри горору, але в цій книжці не надто добре прописана тема зараження. От що ми знаємо про хворобу? Та лише те, що вона існує і що може зробити з тілом людини або тварини. Але чи не логічно було б розказати як вона з'явилась. Щоправда, спроби були, однак все закінчилось навіть не розпочавшись. Передісторія дуже потрібна в цьому випадку. Я хочу бачити тут задротство рівня Макса Кідрука — опишіть УСЕ детальніше: перетворення, зміни в природі, того черв'яка, розробку ліків, експерименти. Докладніша історія кожної з головних героїнь також була б доречна.
Щодо лгбт-лінії, то тут така ж проблема – чогось не вистачає.
Фінал відкритий і, якщо чесно, мені це недуже до вподоби.

Довго не наважувалася братися за цю книжку, тому що відштовхувала велика кількість негативних відгуків. Думала, що й мені здасться історія надто нудною, ба ні. Дійсно сподобалось. Іноді було враження, ніби історію писали не більше ста років тому, а вчора – ну дуже по-сучасному. Класні жарти, цікава взаємодія між героями.

Чула, що Кримському закидають не розкриття теми гомосексуалізму. Я б не сказала, що про це так голосно можна заявляти. Це не квір-роман і до цього варто бути готовим: нам не подають відкриті стосунки між головним героєм і одним чи навіть кількома Шмідтами, їхнє кохання знаходимо між рядками (а от чи є це кохання взагалі та в кого додумуйте вже самі), це ж початок 20 століття.
«Андрія Лаговського» точно треба прочитати для загального розвитку, це дійсно не той самий "тривіальний, прісний" текст, з яким більшість асоціюють українську літературу. (Не в образу нашим класикам титанам письменства)