Це книга про віру, коли вірувати найважче. Про прийняття кінцевості життя, про самотність, про ті емоції, що змушують одночасно сміятися і плакати, — інколи в межах кількох рядків. Історія вчительки Віри Петрівни, яка потрапляє до будинку для літніх людей, змальована з ніжністю та теплом. З кожною новою історією мешканців вона все глибше занурюється в життя дому, а ми разом із нею — у глибину людських доль.

Попри важку тему, книга життєствердна, а не депресивна. Вона надихає вірити, знаходити світло навіть у сутінках життя. Це історія про любов, підтримку, прийняття та вміння бачити красу в заході сонця.

10/5 — без перебільшення. Однозначно рекомендую до читання.