Я не одразу зрозуміла, що «Маленький принц» — це не про дорослих, які забули, як бути дітьми. І навіть не про любов чи відповідальність, як це часто повторюють. Лише після, мабуть, десятого перечитування, я раптом побачила в цій книжці парадокс: це історія не про пошуки сенсу життя, а про неможливість знайти його остаточно. Власне, про прийняття того, що сенс — це те, що змінюється, зникає і повертається в іншій формі.
Найяскравішим для мене став образ лиса. Ні, не як друга, не як того, хто вчить любові, а як істоти, що дає Маленькому принцу останній ключ перед тим, як той зникне. "Ти назавжди у відповіді за тих, кого приручив" — це насправді не стільки про мораль, скільки про межу між свободою і прив’язаністю. Я раптом усвідомила: лис не просить залишитися, він дозволяє піти. Але лишає шрам — пам’ять, ритуал, звичку. А це вже не любов у її класичному розумінні. Це щось глибше — неможливість повернутись до того, ким ти був до зустрічі.
Коли я дочитала «Маленького принца» в фінальний для мене раз — я відчула спокій, бо вперше не шукала відповідей. Мені вистачило тиші між словами. Там, де принц не каже нічого, а пілот малює намордника для вівці, я побачила головне: ми ніколи не знаємо, кого врятували наші дії — когось іншого, чи себе. І ми ніколи не знатимемо, чи вівця з’їла троянду.
Але, можливо, краще не знати. Можливо, справжня поезія життя — в цій невпевненості. У зірці, що світиться не тому, що там хтось є, а тому, що ми в це віримо.