Орест Друль

Ворохта. Література. Розмови.
Така багата та книжка, насичена.
Для тебе, це ніби компанія без компанії, лекція без лекції, дискусія без дискусії. Тебе запросили, але так, щоб жодного звуку, жодного подиху.

Тут не тільки Друль, Андрухович та Бойченко, а й Франко, Жадан, Гессе, Шекспір і не тільки. І скільки тут здалеку рідного про текст, переклади, книжки. І так про те все любо було читати, так тепло, а деколи з домішкою гіркоти.

Моє улюблене - про зв'язок музики з текстом. Теж ніколи особливо про це не думала, тільки знаю, що без першого друге мені важко йде - вони для мене завжди були природньо взаємопов'язані. А все тому, що текст - річ музична, вона пливе, має свою мелодію та композицію. Сакральний зв'язок.

Дуже сподобався формат книжки. Це і не репортаж, і не інтерв'ю. Це таки справжній ворохтаріум!
Прочитаєте - зрозумієте.

Атмосферна, товариська бесіда і водночас калорійна літературознавча лекція.
Так, я кажу про книгу. Про ту, що з дивною назвою "Ворохтаріум".

Але дивна вона лише до перших прочитаних сторінок. Бо після, абзац за абзацом, втягуєшся у той насичений і ненав'язливий обмін думками, що його нитка за ниткою сплітають інтелектуали Юрій Андрухович, Олександр Бойченко та Орест Друль.

Читаючи, смакуєш змістовними балачками про слова, тексти і переклади, дивуєшся відкриттям про Шекспіра, Сократа і Лема, старанно відслідковуєш хід дискусії про неукраїнську українську літературу...

І ось минає година, може, дві, і непомітно, ба навіть підступно, разом із черговим розділом "Ворохтаріуму" закінчується наповнення твого вечірнього келиха.