Олеся Максимець

Дебютний роман «Щит із неба» написано на реальних подіях. В його основі – історія виселення української родини під час сумнозвісної операції «Вісла», що дивним чином відгукується в долях нащадків, змушених у ХХІ столітті шукати прихистку від війни на землях прадідів.
Книга про війну, родину, дружбу, відносини та емоції, події людей, які тікали від ракет до Польщі.
Одна родина, від прадідів до сьогодення, їхні випробування, долання проблем, втрата рідних, повернення додому до рідних. Вона також про здатність сім’ї об’єднатися у найважчі моменти, про віру в рідних та відкриття правди, що може змінити все.
Роман який тронув душу, події які пережив кожен українець коли прокинувся 24 лютого 2022 року. Коли відчуваєш бо життя втрачено, відчай, розуміння що ніколи вже не буде як колись, біль, сум.
Рекомендую почитати! Мені дуже сподобався роман, до речі написаний на реальних подіях.

📖 "Щит із неба Олесі Максимець" – захоплива родинна сага, центром якої стала сумнозвісна операція "Вісла". Прочитання впливало на емоційний стан, бо переживаємо війну і практично кожен знає як воно: збирати життя у рюкзак. А на його денці: невміщені світлини у позолочених рамках, ялинкові іграшки зі старої коробки на горищі, вулиці дитинства у м'якому ліхтарному світлі✨️

✒️ "Тим часом поміж людьми котилися страшні чутки. Про те, що їх, корінних жителів Надсяння, Лемківщини, Підляшшя і Холмщини, мають переселяти на північно-західні землі Польщі. Це була військово-політична операція "Вісла", яка скалічила долі багатьох сімей і родин.

Сотні тисяч людей відірвали од рідної домівки і насильно депортували в чужі краї. Діяли просто й підло – вдосвіта військові щільно оточували села. Приходили до українських ґазд, список яких у них був складений заздалегідь, і наказували швиденько збиратись у дорогу. На це давали дві, максимум три години. Зі собою можна було взяти, що хочеш. Однак, щоб вага не перевищувала двадцять п'ять кілограмів на одну людину".

🧶У книзі, котра до речі заснована на реальних подіях, переплелися минуле й сьогодення. 24 лютого, повномасштабне вторгнення рф. Олеся із мамою, подругою Олею, їх дітьми і котом покидає Харків й вирушає до Польщі. Збирають нехитрі пожитки, а також беруть зі собою найцінніше – ікону Пресвятої Богородиці Почаївської. Знайомство із готельєром Генріхом ставить крапку у поневіряннях жінок.

Вони врешті переїздять до його бабусі пані Катажини. Сама вона, вже на смертному ложі, погляне на ікону Богородиці Почаївської і дізнається, ким же для неї насправді є Олеся.

✒️Особливої атмосфери книзі додає опис святкування Різдва, прибирання ялинки скляними іграшками-фігурками🌲:

✒️ "– О, це ж справжній раритет! А які красиві! Гляньте, який ведмедик! А яка кішечка! — я виймала з коробки іграшки й, оглянувши, передавала їх Ніні, Олі та Генріху, які вішали їх на гілочки.

– Із кожною пов'язана якась історія. Приміром, ось ці дві скульптурки ангелів нам з Якубом подарував батько. Пригадую, напередодні Різдва приніс два пакунки і після вечері простягнув нам та сказав, що це подарунок до свята. Ми розгорнули, а там ось ця краса. Я їх найбільше бережу. Щоразу, коли дивлюся на цих ангелів, душу огортає тепло – наче чоловік, і батько поруч".

💡Те, що не сподобалось:

🖇перенасичення героями. Часом через це я губила сюжетну лінію, гортала назад, перечитувала й аж так пазлики складалися

🖇мова героїв однотипна. Не відчувається, що це люди із різних століть, позаяк найбільш виразний голос – оповідачки

🖇забобони. Як віруюча людина скажу, що для мене ворожіння циганок, тлумачення сновидінь – це трохи надто.

Ще одна дебютна книга нашого письменства. Під час читання виникали у мене подекуди питання до логіки, але то таке, вони у мене часто виникають. Але кілька разів історія примусила витирати сльози. Що однлзначно свідчить про майстерність написання (постійний стрес читачки до уваги не беремо). Тому дебют вважаю вдалим.

Про що? У книзі кілька часових ліній, але розповідь іде про одну розгалужену родину:
- початок нашої війни, евакуація, переїзд до Польщі;
- 30-40 роки минулого століття, операція "Вісла", переселення етнічних українців на інші землі у Польщі з метою створення моноетнічного суспільства.

Теми усі болючі, але що мене сильно напружувало, так це постійне звернення бо Божої кари і прославлення Почаївської лаври.

"А тепер у людських головах і серцях тільки жага до наживи. Бог же все бачить і попустив ту війну для того, аби ми очистилися. Скинули зі себе броню черствості, пихатості, самозакоханості, жорстокості та злості. Кілька років тому я була в монастирі, то там старець казав, що скоро розпочнеться війна. Розповів про ознаки того часу."

Так ось. Не згідна аж ніяк. Не Бог допускає війни, їх починають люди. Бо не розумію, як війна, що забирає найкращих людей та є найбільш тяжкою для вразливих верств населення, може допомогти очиститися. Війна - це бруд, а не очищення.

А щодо Почаєва. Я там теж була. Ікона сильна, місце красивезне, але те, що діялося навколо, толерантним і історично правдивим назвати було важко. Тому якось так. Але, знову таки, це мій досвід, переконана, що для когось це місце розкрилося по іншому.

Підсумовуючи, зауважую, що книга для мене виявилася цікавою, але "істинно православною", тому будьте до цього готові. Хоча за силу молитви підтримую на усі 100%.