Цю повість вважають першим українським науково-фантастичним твором, у якому було описано космічний політ, а її автором є мій земляк. Рідко читаю фантастику, але, з огляду на останній факт, не могла оминути увагою цю книжку. Я дуже рада, що вона нарешті побачила світ у видавництві «Ще одну сторінку». У творі автор зображує Україну такою, якою він бачить її за сто років (тобто це приблизно наш час). На жаль, нам ще далеко до тієї передової космічної держави, про яку пише Капій, але головна мрія автора здійснилася: його Батьківщина стала незалежною. На початку твору автор зосереджує увагу на особливостях державного та суспільного устрою України, її становищі на міжнародній арені, прогресі науки й техніки. Цікаво, що на чолі нашої держави автор бачить молодого гетьмана, який справляє дуже позитивне враження. Потім поступово з’являється космічна тематика. Коли я читала повість уперше, то й не уявляла, що в ній ітиметься про прибульців. Усе-таки українська література завжди була різноманітною, просто не всім творам «щастило» бути поміченими чи потрапити до шкільної програми (а більшість людей робить висновок про жанрове й стильове розмаїття літератури, орієнтуючись саме на шкільну програму). Звісно, в радянські часи «Країна блакитних орхідей» не мала шансів на видання. Коли я перечитувала цю повість, у мене виникла така думка: можливо, тому наукова фантастика не набула широкого розвитку в українській літературі початку двадцятого століття, що письменники бездержавного народу не могли собі дозволити розкоші писати про розквіт своєї Батьківщини, а творити в іншому контексті не дозволяла національна гордість: не оспівувати ж науково-технічні здобутки імперій, які поневолили твій рідний край! Окремо хочу відзначити мову твору: вона багата, образна, у ній відсутня та кліповість мислення, яка в наш час уже стала тенденцією. У мене є підозра, що шанувальникам фантастики, які прочитали багато творів цього жанру, «Країна блакитних орхідей» може видатись занадто простою чи менш цікавою порівняно з відомими світовими зразками. Та якщо говорити про моє бачення цієї повісті, то мені вона надзвичайно сподобалася. І, до речі, як людину, яка не є поціновувачем фантастики, мене не стільки зацікавив науково-технічний і космічний аспекти твору, скільки ідейно-політичний і національно-культурний контексти, тож кожен читач може знайти в цій книжці щось своє.

Ох, як же давно я не читала утопій! У часи моєї юності на піку популярності були антиутопії, й хоч зараз інтерес до них трохи згас, вони все ще посідають гідне місце в рейтингах. А от де ж утопії?.. Хіба не цікаво почитати про ідеальний світ — без зради й бруду — яким його бачить автор? Особливо, якщо це — ідеальна версія України майбутнього, написана у 30-х роках ХХ століття. Це було справді захопливо й водночас трохи сумно ❤️‍? Бо попри дивовижні передбачення технічного прогресу (а Капій, треба сказати, вгадав дуже багато), такого духовного єднання й загального просвітлення людства нам, на жаль, не бачити. До речі, окрема цікавинка: в цій утопічній версії майбутнього — ані слова про наш головний історичний тригер. росії просто немає. Ну чим не ідеальний світ? У цій же книзі найбільше мене зачарували описи весняного Києва й його мешканців, які просто живуть своїми повсякденним життям ? Саме перша частина книжки мені сподобалась більше — вона атмосферна, неспішна, емоційна. Друга частина — динамічніша, більше інтриги й натяків на розв’язку... але бажаної мною кульмінації так і не сталося. Іронічно, але тема самої Країни блакитних орхідей — у назві є, а в тексті, по суті, й не розкривається, а тільки побіжно згадується. Втім, книжка має лише близько 200 сторінок і точно не забере багато вашого часу. Натомість подарує чудові описи утопічного Києва й Святошина, трішки марсіанської інтриги — і глибоке занурення в красу української мови, якою володів Мирослав Капій ?

Історія про космічні мандри, про загублений народ, про знайдення нового народу. Перші 100 сторінок, чесно кажучи, йшли важкувато, але загалом не критично. Також майте на увазі, стиль письма трохи незвичний. Загалом цікава історія, але і наче чогось не вистачило. 4/5

Дуже подобається стиль автора та атмосфера Києва і передчуття важливої події Якщо цікавитесь космічними кораблями, позаземним життям, то раджу почитати

Ну таке... На один раз

Я б додала цю книгу в шкільну програму, щоб показати, що українська література - це не тільки журба.

Ох, як же давно я не читала утопій! У часи моєї юності на піку популярності були антиутопії, й хоч зараз інтерес до них трохи згас, вони все ще посідають гідне місце в рейтингах. А от де ж утопії?.. Хіба не цікаво почитати про ідеальний світ — без зради й бруду — яким його бачить автор? Особливо, якщо це — ідеальна версія України майбутнього, написана у 30-х роках ХХ століття. Це було справді захопливо й водночас трохи сумно ❤️‍? Бо попри дивовижні передбачення технічного прогресу (а Капій, треба сказати, вгадав дуже багато), такого духовного єднання й загального просвітлення людства нам, на жаль, не бачити. До речі, окрема цікавинка: в цій утопічній версії майбутнього — ані слова про наш головний історичний тригер. росії просто немає. Ну чим не ідеальний світ? У цій же книзі найбільше мене зачарували описи весняного Києва і його мешканців, які просто живуть своїми повсякденним життям ? Саме перша частина книжки мені сподобалась більше — вона атмосферна, неспішна, емоційна. Друга частина — динамічніша, більше інтриги й натяків на розв’язку... але бажаної мною кульмінації так і не сталося. Іронічно, але тема самої Країни блакитних орхідей — у назві є, а в тексті, по суті, й не розкривається, а тільки побіжно згадується. Втім, книжка має лише близько 200 сторінок і точно не забере багато вашого часу. Натомість подарує чудові описи утопічного Києва й Святошина, трішки марсіанської інтриги — і глибоке занурення в красу української мови, якою володів Мирослав Капій ?

"Країна блакитних орхідей" Мирослава Капія - це вкрай рідкісний у ХХ столітті приклад утопії. І справді, хіба можна було незадовго після Великої Війни уявити, що бодай колись в майбутньому існуватиме хоч якийсь чудесний і сяючий новий світ? У 1920 році Євген Замятін пише антиутопію "Ми". За рік до того, як "Країну блакитних орхідей" опублікують, в 1931 році Олдос Гакслі видає роман "Який чудесний світ новий". Але у "1984" Джорджа Орвелла, випущеному у світ після Другої світової, картина майбутнього найбільш правдоподібна. "Війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила" — хіба це не майже дослівні меседжі довічного керманича держави, яка, маючи "другу найсильнішу" армію в світі вже понад десять років поспіль щосили намагається нас знищити? Вже восени 2024 року ми переконаємося, що і лідер держави з першою найсильнішою армією на планеті Земля тримає таку ж саму книгу Орвелла (в коміксах, бо навряд чи він здатний осягнути велику кількість тексту) на своєму столі в овальному кабінеті. У ХХІ столітті, в час, коли відбуваються події книги Мирослава Капія, антиутопії лізуть з усіх шпарин, як опеньки — всі давно зрозуміли, що катастрофа неминуча, зараз уже можна більш-менш впевнено пророкувати ядерний Апокаліпсис, годинник Судного Дня вже другий рік поспіль показує 23:58:30. Навіть попри те, що Бородатий Тамарин у серпні випустить книгу Джеффа Ґуделла "Палюче тепло вб'є нас найперше", я припускаю, що це тепло виділиться від множинних вибухів ядерних боєголовок. Втім облишмо нашу остогидлу та приречену реальність ще на якийсь час. У "Країні блакитних орхідей" Україна ХХІ століття — прекрасне місце, де у Києві існують площі Мазепи та Героїв Крут, пам'ятник Марку Проклятому, сама держава процвітає в умовах демократичного устрою із гетьманом на чолі, науковці досліджують космос, а газетярі чекають на прибуття космічного корабля з Марсу. Така книга за жодних умов не могла б бути написана та видана в Радянській Україні, але у 1931 році Львів, де вона виходить, ще польський. Читаючи "Країну блакитних орхідей" легко помітити відсутність згадок про Росію, може її там взагалі не існує, хочеться уявити, що замість неї там тепер океан, як і поверх легендарної Атлантиди. Це дещо наївний роман, де немає якихось особливих сюжетних твістів та вивертів, але це така фантастика, яка не боїться передбачати появу телебачення, масового автомобілебудування, планів з колонізації Червоної планети та незалежну і квітучу Україну. В будь-якому разі, над Україною майбутнього нам доведеться ще якийсь час попрацювати, коли відіб'ємося. З кров'ю, важкою працею, сльозами та потом.