Маргарет Етвуд

Нові відгуки

От що трапляється, коли до влади приходять фанатики. І чого дивуватися, якщо зараз існує все те саме (той же Афганістан кілька років тому). Недарма антиутопії називають "плачем Кассандри". 📖Сюжет. Початок не зовсім зрозумілий. Єдине відомо точно: у цьому альтернативному жахливому світі становище жінки плачевне: кожна грає свою роль у суспільстві, їх навіть "маркують" кольором одягу. Десь ще є колонії для Не-жінок. Навіть неясно, який проміжок часу. Спочатку думала, що кінець ХІХ-початок ХХ століття, а коли героїня згадувала про минулі часи, приходить усвідомлення, що це 1980-90-ті 😲 У людей є автівки, комп'ютери й т.п. Що ж сталося? Як людство до такого дійшло? Деградувало? І чому так багато слів зі Святого Письма? Авторка потихеньку привідкриває завісу. Новим світом правлять чоловіки. Повністю. Жінок же вони "звільнили від мук": заборонили працювати, навчатися, кожна виконує свою роль. Не-Жінок взагалі спалюють разом зі сміттям 😳 Знаємо ми таких "асвабадітєлєй". Періодично Служниця розповідає про минуле, а саме: перші дні після настання "нових часів". Це шокує, злить, ніби вивертає назовні. І змушує згадати тригерні моменти, які існують і нині: обвинувачення жертви, відстоювання репродуктивних прав у деяких країнах і подібне. 🙈Недоліки. У кожній антиутопії можна знайти недоліки описі вигаданого світу. Тут вони теж є. Особливо починає дратувати фінал: він якийсь безглуздий. Фредова, вона ж Служниця, явно накривається на неприємності. За кілька років жінка змирилася з новим життям, уже якось призвичаїлася, навчилася обходити деякі заборони, і тут тобі: на останніх сторінках пустилася берега. Такої тупості від неї не чекаєш. Ще трішки збиває, що сучасність без попередження переривається уривками з минулого героїні. Але ж це її сповідь. Висновок: для любителів жанру книга "зайде". Ще є однойменний серіал, кажуть, непоганий, тепер захотіла переглянути.

Анонім

Я дуже довго цуралася прочитання цієї книжки, бо знала, що мені буде важко/неприємно/бридко її читати. Я буду злитися, сумувати, біситися, і це читання аж ніяк не можна буде зарахувати до приємних😒 Але велика кількість посилань на цей твір нарешті змусили мене взяти його в руки Отже, що ми маємо: тоталітарна держава Гілеад, у якій вся влада належить військовим, а жінки знаходяться на найнижчих сходинках суспільства. Через проблему народжуваності, всіх жінок, які можуть виносити та народити дитину, перетворюють на служниць та відправляють у сім'ї високопосадовців з цією метою. Головна героїня колись мала сім'ю, роботу, друзів. Зараз же вона служниця, яка не має ніяких прав і мусить підкорюватися наказам інших. І це її історія. Як я й передбачала, читалася книга важко. З одного боку через тематику, а з іншого через саму манеру оповіді. Сюжет не має звичної структури: зав'язка, розвиток дій і тд. Спочатку це мене дратувало, я не бачила, куди саме ми рухаємося. Це ніби рандомно вирваний з контексту епізод життя. Вкінці я звісно зрозуміла, чому саме оповідь має таку структуру, і зацінила ідею: для такого задуму сама ця манера і є доречною. Але процес читання більшої частини книги затягнувся саме через цей момент🤷🏻‍♀️ Я рада, що нарешті знайшла в собі сили дійти до цієї історії. Вона безумовно важлива та цікава. Як би важко не було її читати

Анонім

Марґарет Етвуд знову відкриває жорстокий і репресивний світ Гілеаду. Це багатоголосна історія, яка глибше розкриває політичні інтриги та внутрішні конфлікти тоталітарного режиму. Читати цю книгу — це як повернутися в знайомий, але водночас ще складніший світ, де виживання вимагає гнучкості, хитрості й сили духу. Одним із найсильніших аспектів роману є образ тітки Лідії, яка в "Оповіді служниці" була символом абсолютної відданості системі. Але у "Заповітах" Етвуд майстерно розкриває її багатогранну особистість, показує складний характер тітки Лідії, яка виявляється не просто послідовницею режиму, а стратегом, здатним змінювати хід подій. Її історія є яскравим прикладом того, як людина може жити між двома світами: назовні бути вірною системі, а всередині — прагнути її руйнації. Дві інші героїні, Агнес та Дейзі, відображають різні шляхи життя в світі Гілеаду: одна виховується в самому серці системи, інша живе у відносно безпечному зовнішньому світі. Їх історії перетинаються в несподіваний спосіб, і це додає неабиякого відчуття напруги. Хоча саме лінія тітки Лідії зачепила мене найбільше. Книга досліджує теми: ❗️ влади ❗️ контролю ❗️ жіночого опору ❗️ моральних компромісів, які доводиться робити заради виживання ❗️водночас надії Щодо стилю, Етвуд продовжує демонструвати свою майстерність у створенні психологічних портретів. Хоча може здатись, що ця частина історії не така інтимна й напружена, як перша книга, але для мене це виправдано тим, що історія стала масштабнішою та політичнішою. Світ Гілеаду розширився. На мою думку, це потужний і вдумливий роман, який не тільки продовжує важливу дискусію відносно тиранії і прав людини, але й дає можливість глибше зрозуміти, що відбувається за лаштунками авторитарного режиму, та залишає надію, що кожна система, якою б міцною вона не була, може бути зруйнована зсередини. Зазначу, що перша книга залишається для мене однією з найкращих класичних дистопій, саме завдяки темі та стилю, але й продовження гідне, не шкодую, що читала і заглибилась в цю історію знов.

Анонім