Маргарет Етвуд

Марґарет Етвуд знову відкриває жорстокий і репресивний світ Гілеаду. Це багатоголосна історія, яка глибше розкриває політичні інтриги та внутрішні конфлікти тоталітарного режиму.

Читати цю книгу — це як повернутися в знайомий, але водночас ще складніший світ, де виживання вимагає гнучкості, хитрості й сили духу.

Одним із найсильніших аспектів роману є образ тітки Лідії, яка в "Оповіді служниці" була символом абсолютної відданості системі. Але у "Заповітах" Етвуд майстерно розкриває її багатогранну особистість, показує складний характер тітки Лідії, яка виявляється не просто послідовницею режиму, а стратегом, здатним змінювати хід подій. Її історія є яскравим прикладом того, як людина може жити між двома світами: назовні бути вірною системі, а всередині — прагнути її руйнації.

Дві інші героїні, Агнес та Дейзі, відображають різні шляхи життя в світі Гілеаду: одна виховується в самому серці системи, інша живе у відносно безпечному зовнішньому світі. Їх історії перетинаються в несподіваний спосіб, і це додає неабиякого відчуття напруги.
Хоча саме лінія тітки Лідії зачепила мене найбільше.

Книга досліджує теми:
❗️ влади
❗️ контролю
❗️ жіночого опору
❗️ моральних компромісів, які доводиться робити заради виживання
❗️водночас надії

Щодо стилю, Етвуд продовжує демонструвати свою майстерність у створенні психологічних портретів. Хоча може здатись, що ця частина історії не така інтимна й напружена, як перша книга, але для мене це виправдано тим, що історія стала масштабнішою та політичнішою. Світ Гілеаду розширився.

На мою думку, це потужний і вдумливий роман, який не тільки продовжує важливу дискусію відносно тиранії і прав людини, але й дає можливість глибше зрозуміти, що відбувається за лаштунками авторитарного режиму, та залишає надію, що кожна система, якою б міцною вона не була, може бути зруйнована зсередини.

Зазначу, що перша книга залишається для мене однією з найкращих класичних дистопій, саме завдяки темі та стилю, але й продовження гідне, не шкодую, що читала і заглибилась в цю історію знов.

Республіка Гілеад - ось як тепер називаються Сполучені Штати Америки. Усі кордони перекрито, всюди є "очі" й "вуха". Тих, хто порушує закони і не підкоряється новій владі, вішають. Жінки не мають жодних прав, їм заборонено читати, рахувати. Тих небагатьох, що зберегли здатність народжувати, навчають у спеціальних центрах. У них тепер немає власних імен, лише номери та назви, утворені від імені Командора, якому вони служать. Вони повинні завагітніти, виносити, народити дитину Командорові та його дружині, а тоді їх переводять у іншу сім'ю для такої ж роботи і так по колу.

Колись її звали Джун і у неї були чоловік та донечка. Тепер вона Фредова і її призначення - народити дитину. І це її історія.

Це як страшний сон. Коли читаєш цю антиутопію, починаєш цінувати, що живеш не в такому суспільстві. Місцями було дуже страшно. Серіал наразі не дивилася, але планую, як і прочитати продовження книги.

Я люблю антиутопії, тому ця книжка - лауреат Букерівської премії 1986 року- одна з перших в жанрі була прочитана.

Жінка-служниця, яка не має прав взагалі - не можна читати, писати, працювати і кохати, мати друзів чи з кимось спілкуватися. У Республіці Ґілеад лише Командори та Дружини мають права. Головна мета - народити дитину, але це може зробити не кожна жінка. Існує спеціальна підготовка для цього.

Фредова - Служниця.Вона колись мала сім'ю і прагне втечі. В книжці зображено жахливе становище жінок, домашнє насильство. Не зовсім зрозуміло, чому так сталося, багато особистих переживань героїні, читалося досить складно.Хоча так і невідомо, що сталося з героями потім.
Обов'язково подивлюся серіал.

Цю історію я перечитувала, бо познайомилась з нею у 2017 році.

Чому взялась перечитувати?
Бо антиутопія Сила писалась під натхненням від цієї історії, але про суспільство абсолютно протилежне, хоч і так само на релігійній основі.

Що ж, якщо ви не знайомі з сюжетом Оповіді, то трохи розкажу.
Колишні США стали називатись Гілеад. Всі кордони перекриті, жінки стали фактично безправними (заборонено читати, писати, рахувати, про одяг, голосування чи прийняття рішень, взагалі мовчу).

Багато жінок втратили фертильність, але ті, хто ще здатен народжувати потрапляють в спеціальні центри на навчання, стають Служницями, а потім розподіляються в сім'ї вищих чинів — Командорів, де мають виконати єдину функцію: народити дитину і перейти далі, в іншу родину.

Ці жінки не мають імен, лише номери та прізвиська за іменем Командора, в якого живуть.
Головну героїню звуть Фредова, але раніше її звали Джун і вона не забула та не змирилась.

Дуже крута антиутопія, коли читаєш її, то моментами страшно, а моментами так обурює, як суспільство могло до такого дійти...
Деякі епізоди вражали своєю емоційністю та пронизували до кісток, але від цього не можеш спинитись все глибше поринаючи в безодню життя Служниць, їх безпросвітних буднів, які наче безпечні та ситі, але...

Якщо класичні антиутопії вам подобаються, то зверніть увагу і на цю, бо попри сухувату мову авторки, вона має чим вразити, однозначно.
Якщо ж ви візуал, то екранізація теж варта уваги, хоч я ще не подивилась всі сезони 😉

Антиутопія, яка описує наше майбутнє.
Через велике забруднення, жінки більше не можуть народжувати, а ті що можуть тепер стали служницями, котрі виступають для командорів та їх дружин - сурогатними матерями. Служниць розлучили з сім’ями, дітьми і вони тепер просто як посудина для розмноження.

Мені ніби і сподобався роман, але ж скільки там непотрібних описів, книга занадто розтягнута, могла би бути коротшою, однак через те що автор напхав туди купу непотрібного - вона нуднувата.

Загалом я вважаю книгу такою, що наводить про думки за майбутнє, про переосмислення деяких життєвих моментів, хоча і в нудній формі.