Варнер Херцог вважав вершиною німецькою культури незакінчену п’єсу Бюхнера “Войцек” (яку довгий час називали “Воццек” через поганий почерк драматурга). У п’єсі йдеться про чоловіка, який почав божеволіти і убив свою дружину з ревнощів. Іздрик також не пройшов повз цей твір, можливо навіть цих творів, адже говорив, що його проза “органічно поєднується з візуальним мистецтвом”, тому можливо й сам дивився, як “Войцек” працює на візуальному рівні.
“Воццек” Іздрика — це історія нещасного кохання, яка подана в химерному стилі, де перемішані спогади, сни, фантазії і роздуми. Герой схибнувся і тепер перебуваючи в палаті снить, згадує, рефлексує. Чи він намагається втекти у сни, які звільнять його від болю, чи навпаки хоче вибратись зі своїх снів, щоб почати жити? Ця книга не має якогось чіткого пояснення, читач сам має дійти висновків згідно зі своїм досвідом та асоціаціями. Іздрик вибудовує текст таким чином, що ділячись мареннями і досвідами героя, намагається розмити фізичні та просторові обмеження, створити тривимірність тексту. Ніби автор запрошує до простору книги, де не має ні початку, ні кінця.
В розділі книги “Шеол”, чи то розповідається про книгу, яку пише Воццек, чи автор іронізує над своїм задумом. Або ж, можливо, “Воццек” і є тією книгою, яку пише герой, в перемішку з його пробудженнями та снами.
“Тоєві хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець — над подібним завданням бився згаданий раніше Кортасар”.
Це чиста постмодерністська гра. Іздрик деконструює звичну нам структуру роману. Тут не буде типової композиції чи сюжету. І загалом є плани усунути автора, а потім і саму мову. Згодом автор іронізує, що плани залишатимуться планами, аж поки не буде написане перше слово. А де повинне бути це перше слово в тексті без початку і кінця? Ну Воццек знаходить вихід, він пише обидві частини тексту одночасно. Можливо, це пряма підказка автора, як треба читати цю книгу? Як у “Грі в класи”, коли Кортасар запропонував кілька варіантів читання книги: лінійну і за спеціальною схемою.
Попри те, що є амбіція піддати руйнації саму мову, а можливо й завдяки цьому — тут дуже багато уваги приділено мові, фонетиці, звучанню тексту, його акустиці. Імпресивні фрагменти і потоки свідомості перемішуються з розповідним стилем. Це ніби зріз запаленого розуму, що то в свідомості, то марить. Але це так добре написано, що ти не в’язнеш, текст буквально поглинає тебе.
Ну і який же постмодернізм без інтертекстуальності: тут багато цитат, алюзій, посилань і натяків. Звісно, тут згадуються Кортасар і Борхес, є алюзії на Тичину, є прямі цитати, як, наприклад, з вірша поетки Г. Петросаняк: "ґраційно тримаючи кошик, перетинає майдан жінка з медвяним відтінком волосся й ім'ям спартанки".
Автор вплітає це все у текст і багато що лишиться непоміченим, але це не критично, то просто ще один шар, який робить текст більш просторовим і невичерпним одним прочитанням. Текст самодостатній, він пливкий і гладкий. Ти читаєш і не можеш зупинитись. Іноді мова розпадається, утворюються якісь дивні слова; літери міняються місцями, або ж взагалі слова шикуються в якомусь своєму порядку. Так перший і другий розділ закінчуються молитвою. І ця молитва виглядає таким чином, ніби передає розщеплення мови, або ж розщеплення характеру героя. А можливо ця молитва його заганяє в марево і маячню, після яких все починається по колу: з’являється біль, який повертає його до життя, і він чекає завершення ночі; або ж він чекає завершення дня, щоб заснути і забути про біль.