Ярослав Гашек

Ну нарешті. Добив. Дочитав. Разом із цим прийшло розуміння, що сатира – це, мабуть, не моє.
Швейк – офіційний ідіот, з довідкою. Примудряється вплутуватися в найрізноманітніші неприємності. Ну от просто на рівному місці. І так само примудряється виходити з неприємностей. Навіть не зрозуміло, як це в нього так гладко виходить. Мабуть, ідіотам щастить.
До того ж, у ході всіх пригод Швейк не припиняє молоти будь-яку нісенітницю. На початку вона навіть цікава. Але! Господи! Як же це набридає. Цей нескінченний словесний потік, ці нескінченні історії абсолютно не пов'язані з твором. І вже на 2-й частині роману замислюєшся, а чи треба воно тобі взагалі, а чи не кинути, до біса, цього Швейка. Зникає інтерес до цих численних відступів, що абсолютно не добре. Читаєш на автоматі і не звертаєш на них жодної уваги.
Ось така погана ситуація вимальовується. Запитайте мене, про що книга? А я вам і відповім, що чорт його знає, начебто про бравого воїна Швейка, і про його пригоди. Ось і все мабуть, і виділити особливо нема чого.