Як же чудово, що зараз маємо такий вибір світової класики в сучасному, привабливому оформленні! З усіх видань я обрала саме серію «Золота полиця» від Книголав — ці яскраві, лаконічні обкладинки миттєво впадають в око. І, як на мене, саме таке стримане, але виразне оформлення найкраще передає атмосферу твору.
Звісно, «Любого друга» я читала ще у школі, але — давайте чесно — 16 років потому спогади трохи стерлися. Перечитати мене підштовхнуло одразу кілька речей: по-перше, переклад Валеріана Підмогильного, а по-друге, цікавість до порівнянь з його ж «Містом». Не в тому сенсі, що Радченка "списано" з Жоржа Дюруа, а в тому, що обидва — ті ще персонажі, які не надто викликають симпатію, але викликають інтерес. Такий собі герой-антагоніст.
Тепер трохи про сюжет: Жорж Дюруа — звичайнісінький провінціал, що пробує пробитися в паризьке «високе» суспільство. Без грошей, але з чарівною посмішкою, пристойною зовнішністю і хижим інстинктом виживання. Він швидко вчиться, що в Парижі важливо не так вміти, як подобатись. А ще — що жінки мають неабиякий вплив. І він цим впливом майстерно користується. Словом, Дюруа — той ще ловелас із холодним розрахунком, який піднімається соціальними сходами не завдяки чесності чи таланту, а завдяки хитрості, маніпуляціям і вигідним зв’язкам. Часом хочеться відкласти книжку й помити руки після чергового його трюку — але читаєш далі. Бо інтригує.
Цей роман викликає непідробні емоції. Подекуди — обурення, подекуди — захват від того, наскільки тонко й влучно Мопассан описує людську натуру, суспільство і гру, в яку всі грають. Відверто — я задоволена, що повернулась до цього твору. І хоч Дюруа навряд стане вашим улюбленцем, але точно змусить думати, аналізувати і трошки зневіритись у людстві (жартую... трошки).
Якщо шукаєте класику, яка читається легко, але залишає післясмак — «Любий друг» саме те.
Анонім
Це було неочікувано приємно. Коли в нашому суспільстві й досі де-не-де зустрічається стереотип «жінка яка досягла висот — точно робила це через ліжко» - то в цьому творі показано, що чоловік так само може через ліжко досягти вершин😄
Сподобались сірі герої напруга й те як масштабно описаний розвиток журналісти та влада, яку вона мала. Вау🤌🏼
Анонім
«Французьке життя» було передусім газетою для грошей та на будь-яку роботу брали тільки людей, яких добре вивчали та випробували, здібних на хитрощі, нахабство й крутійство. Задача цієї газети створити активне суспільство, що знатиме й любитиме країну й розумітиметься на тих важливих місцевих справах, з якими неминуче доведеться стикатись новоприбулим, а про головне замовчувати.
Усе залежить від нахабства. Хитрому легше стати міністром, ніж начальником контори. Головне треба брати, а не просити. Здаватися розумним зовсім не важко: треба уникати труднощів, обходити перешкоди та втирати іншим носа за допомогою словника. Люди ж дурні, як гуси, а нетямущі, як коропи. Трохи винахідливості, і доходиш усього, що хочеш.
Жінки вражають й захоплюють гнучкістю свого розуму, своєю надзвичайною поінформованістю та кількістю своїх знайомств. Жінки люблять вільно жити. Не створені та й не розуміються ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому, окрім на мистецтві жити. Це унікальний талант створювати банальні й веселі обіди, де про все розмовляють і нічого не кажуть.
Закоханий чоловік стає небезпечним ідіотом. З тими, хто любить його, він убиває будь-які близькі стосунки, бо передусім йому із ними нудно, й до того ж вони непередбачувані, як скажений собака, що будь-якої миті може напасти. Передбачуваний результат: всі жінки повії, треба використовувати їх і нічого їм від себе не давати.
Анонім
