Гостросюжетний кримінальний трилер, похмурий та реалістичний, на тлі холодного узбережжя шотландських островів. Те що я люблю, тому взялась до читання.
Так, похмурості вистачало: грудень на невеликому острові, дощ, темні дні, вітер — чудовий антураж до трилера. Але далі…
Репортерка Фрея Сінклер переїздить із Глазго до рідного маленького містечка Оркні. Вона очікує на результати діагнозу на аутизм й хоче розпочати життя з чистого аркуша. Й в перший же день її роботи в місцевому виданні тут стається неординарна подія — знаходять трупи 17-річної давнини, двоє підлітків (як вважалося раніше скоїли суїцид) скоріш за все вбили. Фрея занурюється в розслідування… Ніби цікаво, але...
Фрея розбурхували мою тривожність на кожній сторінці. Її дратувало все, що її оточувало: запахи, звуки, люди, події. Погодьтесь, доволі дивно для людини, професія якої репортер. Яка має спілкуватись із людьми, підтримувати соціальні зв’язки. Й мені було дивно, як людина нейровідмінна (цей термін був для мене новим) могла обрати собі таку професію, яка завдає їй постійного дискомфорту. Далі ми дізнаємось, що причиною її переїзду стали саме ментальні проблеми й підозра на аутизм. Й що вона робить — знову йде в професію, яка передбачає всі небажані подразники.
Звичайно, своєю поведінкою вона дратує колег й оточуючих (й не дивно, мене вона також дратувала). Її поведінка була доволі дивна — постійно йти на зустрічі (нагадаю, пов’язані із вбивством) не повідомивши нікому, де вона, з мінімальною зарядкою телефона, не відповідаючи на дзвінки навіть чоловіка. Й усе в тому ж дусі.
Ніби в читача мала виникнути до неї емпатія, але мене вона відверто дратувала. Вона чекала від колег розуміння й підтримки, але навіть не розказала їм про свої проблеми.
Щодо детективної складової — вона виявилась доволі простою, хоча й драматичною. Звичайно, Фрея стала головною в її розплутуванні, але в мене склалось враження, що їй просто пощастило. Й дивно, що вона лишилась живою.
Не сподобалось. Дуже дивно й дратуюче.