Книга, від якої я не могла відірватись навіть на операційному столі.

Влітку я нарешті наважилася на септопластику носа! Локація — Вінниця, хірургія. І тут виникло питання: яку книгу взяти, щоб не зійти з глузду?

Вибір упав на "Я бачу, вас цікавить пітьма" Іларіона Павлюка. Ця книга настільки мене захопила, що я читала її перед операцією, після наркозу… і всі наступні дні, поміж сном та кровотечами.

Декілька днів тому я дочитала «Пітьму» і до сьогодні не можу її відпустити. Раз по раз переглядаю зроблені закладки, повертаюся до окремих уривків, слухаю інтерв’ю автора, намагаючись зрозуміти, що саме в цій книзі так мене зачепило.

І знаєте, сьогодні знову похмурий день. Як і вчора. Як і всі ті страшні дні, коли російський Звір знову тисне кнопку, і за мить обриваються життя. Діти. Батьки. Брати. Сестри. Просто наші люди, які ще секунду тому жили, любили, мріяли. Що це, як не пітьма?

Ця книга не про війни, не про політику. Вона про темряву всередині нас. Про те, як вона народжується, як розростається і як одного дня поглинає все.

Я почала читати «Пітьму», не знаючи про неї майже нічого. Без анотацій, без відгуків. Просто з відчуттям, що це буде щось вартісне. І спочатку все йшло спокійно: знайомство з головним героєм, роздуми про його минуле, моторошна атмосфера маленького містечка. А потім я не помітила, як разом із ним опинилася в справжньому нічному кошмарі.

Андрій Гайстер – кримінальний психолог, людина з непростим минулим, яка колись служила в Іноземному легіоні й тепер бореться з власними демонами. Йому доводиться розслідувати серію моторошних вбивств у Буськовому Саду та зникнення дитини. І ось тут починається найцікавіше: де проходить межа між реальністю та маренням? Чи можна довіряти власним очам?

Павлюк створює текст, нашпигований символами, алюзіями та прихованими підказками. Він грається з читачем, змушує дивитися уважніше, розгадувати деталі. Деколи це нагадує кіно Лінча, де кожен елемент має приховане значення. І навіть якщо ти не розгадуєш усі ці шифри, історія все одно тримає в напрузі.

Що найбільше вразило – еволюція головного героя. Зі зламаної людини, яка не має жодних емоцій і ні до чого не прагне, він поступово приходить до спокути. Його фінальна сцена – потужна, символічна, така, що залишає після себе гіркий, але потрібний післясмак.

«Діти не повинні помирати» – слова, які повторюються в романі, і які особливо боляче чути в нашій реальності.

Це не просто детектив. Це книга про біль, про страх, про вибір. Про те, що темрява є в кожному з нас, але питання в тому, чи зможемо ми її подолати.

Я точно перечитаю «Пітьму» ще раз. Щоб знайти ті знаки, які пропустила. Щоб скласти пазл повністю. Але головне – щоб ще раз пережити цю історію. Бо вона того варта.

Нууу, це книга, яку я почала перечитувати тільки-но закінчивши книгу. Відеоогляд та маленький кінотрейлер є в моєму TikTok: pinchlit ❤️

З погляду розвʼязки багато неочевидних речей видаються «о, боже, це тепер так очевидно!»

Що таке «Камінь ножиці папір»? Це гра, яку ми добре знаємо. Мене захоплюють книги, які побудовані на іграх.
Ця книга побудована на грі з розумом. Тут немає кишок, крові, або ж все-таки є?

Чи можеш ти дійсно довіряти тому, кого любиш? У своєму романі Еліс Фіні ставить це питання, розкриваючи моторошну історію подружжя, яке відправляється на вихідні, аби врятувати свій шлюб.

Чи затягне вас історія з перших сторінок? Можливо. Тут розділи невеликі. Вони ведуться від імені дружини та чоловіка. Спочатку ти ненавидиш його, а потім підозрюєш у чомусь її. Два різних, можливо, гендерних кути зору на життя.

Але це не все. Між розділами вкраплені листи. Листи від дружини, яка пише про прожитий разом рік у кожну їхню річницю. У них є слово року та подарунок. Паперове весілля - паперовий подарунок і так далі. От тут цікаво перечитати десятирічні листи окремо від інших розділів і навпаки.

Так як це психологічний трилер - ми маємо звикнути та почати переживати життя героїв разом з ними. Зрозуміти все і аж тоді... З 111-ї сторінки автор дає нам першого ляпаса.

З кожним розділом ти опиняєшся на краю прірви, де грань між любов'ю та ненавистю стає розмитою, а правда може вбити. Чи залишаться вони живими до кінця цих вихідних?

150-та сторінка, завʼязка. 265-та ахєр, пік та нарешті розуміння всього, що ти прочитав. 305-та сторінка… перші емоції - ууу, знову хепі енд, розчарування… я хочу більше. Але ж є ще декілька розділів… іііі боже, це реально? Це що? Останній добивчий удар автора? Боже… господи. Це реально?

Вкінці книги ти сидиш, дивишся в стелю і думаєш, довго думаєш. А потім перечитуєш перші сторінки книги і… і це нереальні відчуття.