Едіт Егер. Вибір.

Ви точно чули про цю книгу хоч раз за останній час, або бачили у книжковому.
Особисто я почула про неї в інтерв'ю Ярослави Гресь у Раміни і до цього в інтерв'ю одного політв'язня. Вони говорили про те, що ця книга допомогла їм пережити важкі часи і усвідомити, що кордони і стіни ми будуємо самі у свої голові.

То про що ця книга? Про стіни, кордони, двері, вікна, страх, зневіру в себе і картання себе. Вона про все. Людина, яка майже померла, вижила і ділиться з вами своєї історією, це уже цікаво.

Я люблю слухати розповіді літніх людей, про їх молодість, життя. У мене була родичка, яка пережила блокаду Ленінграду і вона розказувала про це майже всю ніч, вона пам'ятала ці дні так чітко, ніби вони були вчора.
Мої бабусі пережили Голодомор у дитинстві і все життя про це пам'ятають.
І всі ці мої жінки, прожили не найлегше життя, але вони не втратили себе. Вони виростили дітей, у них не було феєричної кар'єри, але вони робили роботу, яка їм подобалась. А люди, які їх знали, продовжують згадувати їх з теплом і повагою.

Ви скажете, це не рецензія на книгу. Це відгук книги в мені. Історія Егер надзвичайна, але не унікальна, просто вона змогла донести її до людей. Якщо ви слухали історії Ваших прадідів, бабусь і дідусів, які народилися під час союзу, пройшли війну, колгоспи, репресії і дожили до вільної України, то кожна їхня історія заслуговує на книгу. Вони це змогли, не дивлячись ні на що, там де не було дверей вони заходили крізь вікно.

Історія життя Егер, одна з історій успішного успіху. Вона проходить через найважчі часи, а потім доля її винагороджує. Але це точно не усіх так, але вибір кожного залежить від того, що ти має у себе в голові. Слова матері Егер, щоб з тобою не було, головне, що у тебе в голові, цього ніхто не забере.

Життя в концтаборі. Егер описує його, воно жахливе, воно нелюдське, огидне відношення нацистів. Як, як люди так можуть відноситися до людей? (Але зараз ми бачимо, що можуть). Загалом Егер і її сестра мужньо проходять його, вони не очікували, що все це скінчиться завтра, вони продовжували жити заради один одного і жили спогадами, які в них були (те, що у вас в голові, цього ніхто не забере).
Вони змогли вижити.

Життя Егер після концтабору, це життя сповнене щоденної боротьби зі своїми думками, зі своїм тілом, болями, з невизначеністю. Одруження, просто як можливість сховатися від труднощів і не думати про них. Про кохання тут не йшлося. Інколи ми просто хочемо, щоб нас не чіпали і ми не думали ні про що, щоб хтось зробив це за нас. Таке буває після потрясінь, коли мозок не хоче працювати, мислити, ти хочеш плести по течії.

Але коли сили повертаються, ти починаєш плести проти течії.
Так відбувається з Егер, коли її життя в США стає стабільним, вона починає про щось мріяти, шукати себе. Вона наважується розповісти про своє життя, поділитися своєї історією і це дає їй сили. Адже інколи ми тримаємо в собі свій біль, страх і вважаємо, що наша історія не така печальна або важлива, як історія інших, що вона тільки наша і нам краще її тримати в собі. Але поділившись нею, ми від неї не відмовимось і незабудем, але нам стане легше, ми відчуємо свободу.

Велике щастя знайти те, чим ти хочеш займатися. Егер змогла віднайти себе, і на своєму горі, побудувати своє життя. Історії її пацієнтів, можливо дещо літературні, але це як мільйони подібних історій зібрані в одну маленьку по кожній проблемі: кохання, яке руйнує; сімейне життя; втрати найближчих; кризи особистого життя.
Вона не пише, що кожна історія закінчилась гарно, про кінець деяких вона не знає, а деякі ще в процесі.

Історія Егер закінчується на військовій базі, тієї частини, яка її врятувала у 1945. Цей момент мене розчулив.

Це історія жінки, яка могла стати балериною, спортсменкою, але доля мала на неї зовсім інші плани. Тому як би не ламало нас життя, треба йти до кінця і пам'ятати, що "Свобода полягає в тому, аби прийняти все, що сталося".