Денніс Лігейн

Нові відгуки

Історія про трьох друзів з дитинства та подію, що знову звела їхні долі разом. Цю книгу було надзвичайно цікаво читати завдяки постійному інтересу до розповіді, який підживлювався новими фактами та хронологічними оповідями упродовж усіх сторінок. Саме тому книга читалася з неослабним ентузіазмом від початку до кінця. Тема району дитинства, його історії та еволюції наперед мала б визначати майбутнє персонажів, але при переході до наших днів все розгортається не так, як я очікував. Це виявилося приємною несподіванкою, адже саме в таких моментах книга по-справжньому грає з читачем, руйнуючи його прогнози та стереотипи. Лінія персонажів розроблена бездоганно — їхня мотивація зрозуміла, труднощі відчутні, а вчинки логічно випливають із ситуацій, у які вони потрапляють. Адже хороша історія не може існувати без добре прописаних персонажів, а тут історія дійсно вражає, і все відчувається органічно поєднаним. Автор майстерно балансує між минулим і сучасністю, показуючи, як дитячі травми та дружба формують дорослих людей. Особливо вдало передано атмосферу того району, який став не просто декорацією, а повноцінним персонажем оповіді. Можливо, детективи та трилери є моїми улюбленими жанрами, через що я можу бути недостатньо об'єктивним, але ця книга справді вразила мене. Вона демонструє, що якісна література може бути одночасно захопливою та глибокою. Тому з впевненістю рекомендую її до читання всім, хто цінує добре розказану історію з несподіваними поворотами. Погоджуся, що є питання до перекладу.

Анонім

кілька років поспіль я відкладала "Острів проклятих" на осінь — бо ж похмурій історії потрібен відповідний настрій. хотілося читати її, загорнувшись у ковдру, а обов'язковою умовою мали б бути важке сіре небо і дощ. оскільки цього травня весна не тішить нас теплом, а два дні поспіль дощило, я вирішила, що чекати на осінь не варто і можна насолодитися класною книгою в майже таких умовах. не прогадала! ще зазначу, що колись вже дивилася екранізацію, але маю зізнатися, що було це так давно, а я маю таку коротку пам'ять, що на момент читання тримала в голову лише атмосферу. тож факт знайомства з сюжетом аж ніяк не перешкодив мені насолодитися всім, що відбувалося в книзі. сюжет крутиться довкола двох маршалів, які прибувають на острів-психлікарню, щоби розслідувати зникнення небезпечної пацієнтки. і з перших сторінок виникає дивне відчуття: щось не так. власне, я дійсно погано пам'ятала, чим все закінчиться, але точно пам'ятала, що чим далі в сюжет занурюватися, тим більш напруженим і більш нелогічним все ставатиме. і дійсно, кожна подальша сцена - як кадр зі сну, де все виглядає логічно, поки не зупинишся і не подумаєш: а чи справді це має сенс? власне, Лігейн дуже круто грається з напругою, майстерно керує фокусом уваги: змушує сумніватися у всьому, включно з головним героєм. параноїдальна атмосфера, певна клаустрофобність простору, нестача інформації й натяки на щось більше — усе це тримає до останньої сторінки. особливо вразила конструкція тексту. тут усе працює на ідею — і діалоги, і флешбеки, і навіть сни. жоден елемент не випадковий, усе зібране докупи, щоби в потрібний момент увімкнути перемикач і показати справжнє обличчя історії. мені сподобалось, що фінал водночас шокуючий і логічний — коли доходиш до нього, розумієш, що автор не брехав, просто ховав частину пазлу. на поверхні це детектив і психологічний трилер, але глибше — це книга про те, як психіка захищається від травми. про провину, яка роз’їдає. про те, наскільки ми готові витісняти реальність, аби не зламатися. це той випадок, коли хочеться перечитати книгу, знаючи розв'язку — щоби зібрати всі натяки й деталі, які проґавила. і водночас це одна з тих історій, яка надовго залишає післясмак. о, а ще тут доволі реалістичні описи нападів мігрені, кажу як людина, яка з цим живе 😅 висновок: рада, що не стала ще один рік відкладати до осені і нарешті познайомилася з першоджерелом, а згодом і передивлюся екранізацію. думаю, сприйму її геть по-іншому, ніж при першому перегляді. але книга в будь-якому разі ван лав 💛

Анонім

Ні, обкладинка мені не вельми подобається, але в цьому випадку, маю наголосити, вона не змогла зіпсувати враження, бо сам роман вражає. Психологічний, сповнений жахів, насичений несподіваними сюжетними поворотами на 180 градусів. Поціновувачам трилерів сподобається неодмінно. Про що? 50-ті роки 20 століття. Люди лише відходять від жахів війни, а вже почалася холодна війна, то ж всюди ввижаються шпигуни. Гарне тло для розквіту психічних відхилень. На віддалений острів, на якому розташована психіатрична лікарня, прибувають маршал Едвард (Тедді) Деніелз з компаньйоном для розслідування втечі жінки, яка раніше вбила трьох своїх дітей, а тепер закрилася у своєму штучному світі, де усе не так, як є насправді. Ситуацію з розслідуванням погіршує ще й шалена буря, що спричинила технічні несправності та призвела до бунту хворих. Тим більше, що деякі з них попереджають Тедді про гестаповські методи лікування та знущання над хворими. Також маршал розуміє, що проти них ведеться змова, то ж він вже не знає, кому довіряти. Тим більше в минулому в нього свої трагедії, якими так легко маніпулювати. "— Тедді, ви опитали свідків, обшукали лікарню. У них тут очисні споруди за огорожею під струмом, лікувальний корпус розміщено у форті, а в самій установі, розрахованій на щонайменше три сотні пацієнтів, тримають тільки сто. Тедді, це страшне місце, про яке бояться говорити в інших клініках — хіба це ні про що вам не каже? Головний лікар тут має зв’язки з УСС, а фінансування отримує від КРАД. Усе тут так і кричить про причетність до спецслужб, а ви ще сумніваєтеся, що за рік тут не помітили, як ви приглядаєтесь до них?" Не дарма цей роман є культовим у автора. Чудова робота. Рекомендую.

Анонім